Але чомусь це слово сьогодні не хочеться вживати. Здається воно мені холодним і несправедливим. Усіляко бувало у наших стосунках, але моя велика повага до мами мого дорогого і коханого чоловіка завжди була домінантною у наших стосунках. Колись моя рідна мама, якої вже давно немає на цьому світі, але яка у моєму серці і вчинках, сказала мені: ця жінка виховала для тебе доброго і надійного чоловіка (а про мого чоловіка моя мама завжди зауважувала, що її зять, як чужих п’ять), тому маєш поважати, цінувати і дружити з нею. Це й стало мудрим заповітом для мене.
Зараз я все більше починаю розуміти, що по-іншому й не могло бути. Людина, яка буквально дихала інтересом нашої сім’ї, з рук якої все росло і примножувалося, була справжньою берегинею роду. І це все про нашу дорогу маму…бабу Таню…Тетяну Степанівну…
Доля її, як долі всіх людей того покоління, дітей війни, була зовсім непростою, наповненою великою працею, боротьбою з труднощами життя, по молодості – нестатками, але й великим оптимізмом, бажанням досягти кращого, особливо – для дітей і внуків.
Тетяна Степанівна народилася 13 вересня 1932 р. у с. Савинці Рокитнянського району на Київщині. Про дитинство згадувала небагато, але розказувала про пережитий ними голод, що відклав відбиток на все життя – фізичний і моральний. Завжди згадувала доброту своєї мами, її бажання зробити дітей щасливими. А для цього – вивчити їх. Батько був строгим, але також усіляко сприяв наміру дати трьом донечкам відповідну освіту. У той час для сільських дітей це було не так і просто. Тому маленька Таня наполегливо вчилася. Після успішного закінчення школи вступила на педіатричний факультет Київського національного медичного університету. Це було великим досягненням для сільської дівчинки з незаможної родини. Однак Таня та її дві старших сестри отримали гідну освіту.
Жила Таня у гуртожитку, рано навчилася бути самостійною, відповідальною, ладити з людьми. На мою думку, це був великий талант – бути колегіальною, неконфліктною. Це значний дар для людини, який можливий тільки тоді, коли працюєш над собою, намагаєшся почути іншого, а часом просто стримати у собі чиюсь несправедливість, «перемолоти» її на порох. Я намагаюся бути такою, однак не завжди це мені вдається. Але повагу до цієї якості мами Тані маю велику.
Хочу сказати, що отримання диплому стало тільки початком тяжкої праці протягом усього подальшого життя. У мене склалося таке враження (за розповідями мами, її близьких і моїми власними спостереженнями), що педіатр з дипломом педіатричного факультету значно відрізняється від педіатра, який вийшов з медичного факультету. У професійній і життєвій поведінці мами Тані завжди відчувалося глибинне розуміння дітей, я б сказала навіть на рівні інтуїції проявлялася якась особлива «заточеність» на специфіку дитячого організму, справжня «педіатричність» мислення. Цікавим було те, що у розмовах з мамою, коли я компліментарно про якогось педіатра відгукувалась з мого досвіду, вона завжди підкреслювала: «А знаєш, він чи вона – випускник педіатричного факультету». Може, й помилюся, це, напевно, персоніфікований процес, але як представник сімейної медицини, я б сказала так: справжніми педіатрами вторинної і третинної ланки системи охорони здоров’я мають ставати випускники саме педіатричних факультетів (такі, якою була наша мама), а з медичних факультетів мають виходити лікарі загальної практики-сімейні лікарі, які можуть вести діток.
Після закінчення вузу за направленням мама приїхала працювати лікарем-педіатром у Заліщики, де познайомилася з майбутнім чоловіком Дмитром Михайловичем Бабінцем. Створила сім’ю, народила сина Ігоря. Працювала на первинці і в лікарні. Стала справжнім професіоналом.
Хочу сказати, що мама Таня була людиною дуже відповідальною за долю рідних. У той час, коли самим було не так просто вижити, взяла на утримання дітей своєї померлої старшої сестри. Протягом всього життя, як могла, допомагала їм. Показово, що навіть померла вона на моїх руках і племінниці Люди.
Коли переїхали до Тернополя, мама стала лікарем-ревматологом поліклінічного відділення, а потім перейшла до стаціонару. Це ще був той час, коли людину без особливих «потрібних зв’язків» могли оцінити. Таким чином, саме як сформованого лікаря-практика нашу маму запросив на кафедру молодий професор Іван Семенович Сміян. Вона стала успішним практичним лікарем, працювала в обласній дитячій лікарні, а також захистила кандидатську дисертацію, ставши викладачем кафедри педіатрії Тернопільського медичного інституту.
На цьому хочу зупинитися. Ми завжди з мамою сходилися на думці про те, що на клінічну кафедру можна брати тільки вже сформованих клініцистів. Хоча б 5 років роботи за клінічним фахом робить лікаря готовим до наукової й викладацької роботи, ще й за умови наявності у нього для цього хисту, достатнього рівня професійності, а також загальної ерудиції та рівня культури.
Виникали й життєві біди. Тяжко захворів чоловік Тетяни Степанівни, з яким вони щасливо прожили 23 роки. До останнього подиху вона доглядала Дмитра Михайловича, намагаючись врятувати від недуги. Та бій був нерівним, мама втратила дуже достойного чоловіка, свою надійну опору.
Хочу також сказати, що мама стала для мене й прикладом того, як до кінця днів вона підтримувала батьків покійного чоловіка, пам’ятаючи їхню доброту, відданість сім’ї. А найголовніше, що вона правильно навчила Ігоря, свого сина, бути опорою своїм рідним, зокрема бабусі й дідусеві, які потім стали дуже близькими й для мене, молодої невістки. Я багато чого навчилася у цих достойних людей, справжніх інтелігентів духу.
Мама Таня без праці не мислила свого життя, її трудова біографія – 43 роки у практичній медицині і 25 років у системі медичної освіти. Колеги цінували і поважали її, студенти переймали практичний досвід.
Хочу сказати також про її порядність і слідування певному кодексу честі на освітянському шляху. Коли я захистила кандидатську дисертацію, вона, не роздумуючи, залишила роботу в медичному університеті. Ми стримували її, ще можна було працювати. Вона ж сказала, що це неправильно, щоб в одному виші працювало нас двоє з одним прізвищем. Зробила свій вибір, не вагаючись. Тому, коли моя донька, бабусі Тані онучка, випускниця нашого вишу, вирішила поїхати до Києва, не слухаючи ніяких умовлянь про подальше навчання і можливу наукову роботу, я зрозуміла, що це бабусині гени. Ми завжди говорили з мамою про те, що справжня династія – це продовження традиції у професії, у справах, але це зовсім не значить, що в одному виші. Навпаки, часто саме це (кумівство, «родинність») не дає можливості поповнювати кадровий склад талановитою молоддю і сформованими лікарями-практиками без подібних зв’язків.
Згадую і про високий рівень загальноосвітніх знань мами Тані. Так часто зараз приходиться стикатися з філологічною безграмотністю, відсутністю математичних та інших навичок, незнанням власної історії… Люди навіть з вищою освітою практично не читають художньої літератури. А наша мама завжди багато читала – пресу, художню і фахову літературу. Я завжди жартувала, що ми знаємо думки одна одної, бо читаємо одні книги.
Мама Таня була першим критиком моїх кандидатської і докторської
дисертацій. І коли вона з повагою і щирою радістю двічі у житті сказала мені: «Ліля, я тебе щиро вітаю. Ти молодець!», я знала точно, що це так і є. Вона мені допомагала з грамотністю української мови, оскільки я у свій час, вийшовши з офіцерської родини і помінявши не одну школу у радянські часи, закінчила російську школу. Знаю, що мама вичитувала дисертації багатьох працівників кафедри педіатрії саме на предмет чистоти мови.
Тетяна Степанівна була дбайливою мамою для свого сина, для мене, люблячою бабусею для онуків – Анастасії та Дмитра. Доля судила їй дочекатися правнучки Ніни. Цей дар глибинно розуміти своїх рідних насправді притаманний не кожному. Багато хто просто егоїстично хоче нав’язати своє бачення. А мама Таня приймала наш вибір, який, можливо, не завжди був для неї зрозумілим, приносив хвилювання і життєвий дискомфорт. А ще у непрості моменти вона дивувала швидким прийняттям рішень – могла віддати щось дороге матеріальне, яке набувалося тяжкою працею – для реалізації наших планів, які не завжди могли були спрогнозованими точно на позитив. Словом, це була справжня Мама.
Тетяна Степанівна стала вірною дружиною також і для другого свого чоловіка Мирона Петровича, з яким ще прожили 31 рік. Цей час сповнений взаєморозуміння і поваги. А ще натхненною працею на дачній ділянці, де побудували невеличкий дім, посадили садок і радували рідних щедрими дарами своєї праці. І тут мушу сказати про ще один великий талант мами – чуття до землі. З її рук все росло, примножувалося, було смачним і добротним. Бувало, залишимо домашні квіти на неї, приїдемо, а вони рясно буяють, хоча перед тим такого не спостерігалось. Все у неї вдавалося «на славу», насіння роздавала всім сусідам. Коли тепер спостерігаю, як все вдається у нашому садочку моєму чоловікові, який вірою і правдою прослужив державі, і явно не мав часу займатися домашнім господарством, то розумію, що це також добрі мамині гени проявляються. Здорово, що вона застала це при житті – побачити, як її дорослий син, справжній полковник і надзвичайної порядності людина, так якісно працює на землі, садить квіти і дерева, доглядає за ними, змонтував теплицю й отримує гарні плоди – красу, задоволення і земне натхнення. Мама з небес завжди буде бачити це і щиро радіти.
Скоро 40 днів, як немає з нами мами… Покидають нас представники дуже сильного покоління справжніх людей, наших вчителів, батьків, бабусь, мудрих порадників, хранителів вічних людських цінностей… Хотілося про це написати. А пам’ять буде видавати нові спогади…
Нехай мама з Богом спочиває… А ми будемо намагатися не підвести її, бути достойними її життєвого прикладу.
