“У людей з інвалідністю життя інше, але все одно прекрасне”: неймовірна історія молодого тернопільського поета

“У людей з інвалідністю життя інше, але все одно прекрасне”: неймовірна історія молодого тернопільського поета
У Сергія Пенова – вроджена кіста головного мозку. За 23 роки він пережив близько 15 оперативних втручань. До 4 класу хлопець навчався у школі мистецтв, грав на фортепіано, співав у хорі. Однак потім стан його здоров’я погіршився: після чергової операції Сергій перестав відчувати ліву руку і ногу, порушилася координація… «Відтоді почалося наше випробування: хто сильніший – ми, чи хвороба. Ми виявилися сильнішими», – усміхається Алла, мама Сергія. Сьогодні хлопець живе активно, має багато хобі, видав у світ чотири поетичні збірки і не збирається зупинятися на досягнутому. Спілкуємося з молодим митцем і його мамою про поезію, життєлюбство та оптимізм, який допомагає долати труднощі.
– Сергію, як ти почав писати вірші?

Сергій: Мені було самотньо. Я багато часу перебував наодинці, й одного разу згадав, що в дитинстві не раз відкривав дитячу абетку і пробував щось писати. Вирішив повернутися до цього. Мені було близько 16 років. Це був емоційний період, я писав про кохання, про почуття. Зараз я подорослішав, у мене трохи змінився світогляд. Багато речей сприймаю по-іншому.

Алла: Вірші Сергія – це його внутрішні переживання. Важко визначити в них тему, вони дуже філософські. Серцем і душею написані.

– Звідки береш натхнення?

Сергій: Зі спілкування, з прогулянок на свіжому повітрі, з усього, що бачу навколо себе. Натхнення приходить спонтанно. Інколи їду в маршрутці – і з’являється перший рядок вірша. Втім, я не чекаю натхнення. У якийсь момент зрозумів, що це – моє призначення, тож щодня намагаюся писати хоча б один вірш.

Алла: Буває, прогулюючись, ми зустрічаємо якусь цікаву людину, і, повертаючись додому, Сергій одразу сідає писати. Мені здається, він пише з емоцій – яка б емоція не була, він виливає її у лірику.

– Знаю, що багато віршів ти присвятив мамі…

Алла: Справді, це так. Я всі зберігаю – можна окрему збірку випускати. Напевно, я – щаслива жінка: не знаю людини, якій би дарували стільки віршів. Я це дуже ціную і пишаюся.

– Пам’ятаєте першу надруковану збірку? Що ви відчували, тримаючи в руках перший екземпляр?

Алла: Пам’ятаю, ми здали збірку у друкарню, і нам сказали, що вишлють приблизний макет, щоб узгодити, чи все гаразд. Я саме була зайнята, працювала, і тут дзвінок від Сергійка: «Мамо, біжи до хати! Макет готовий!». Коли ми тримали його в руках, відчуття неможливо описати, це велике щастя від такого здобутку. Так само радіємо кожній новій збірці, щоразу поспішаємо додому, аби відкрити пакунок із книгами. Це – нелегка праця.

– Мабуть, ви найперший редактор Сергія?

Алла: Звичайно, я і перечитую, і редагую, якщо потрібно, твори сина. У мене навіть є зошит, куди я виписую улюблені поезії. Часом читаю їх, коли залишаюсь наодинці.

– Сергію, а чим цікавишся ще, крім поезії?

Сергій: Останнім часом мене зацікавив проект, який реалізовує благодійний фонд «Карітас» – «Життя в повноті». Він створений для молоді з обмеженими можливостями. Там організовують багато заходів, свят, дають шанс проявити себе.

Алла: Вони і рукоділлям займаються, і кулінарією, і малюванням… Дуже добре, що є такий проект, де молода людина може чимось займатися, знаходити друзів, адже в Тернополі важко знайти щось подібне – переважно створюються проекти для дітей. Ми є членами «Життя в повноті» майже рік. Крім того, відвідуємо іпотерапію (метод лікування, заснований на взаємодії людини зі спеціально навченим конем – авт.), раніше, мабуть, років п’ять займалися у тренажерному залі.

Сергій: Я і на гітарі вчився грати, і на фортепіано, і до різних репетиторів ходив – дуже хотів самореалізуватися. Шукав себе. Зараз уже кілька місяців займаюся вокалом.

– Які поради дали б ви людям, які потрапили у складну ситуацію і не знають, що робити далі?

Сергій: Якщо ти живий і здоровий (у будь-якому сенсі), якщо ти можеш говорити, писати, бачити, потрібно користуватись усіма цими можливостями, а не нарікати постійно на життя.

Алла: Найперше – не опускати руки. Звичайно, це дуже важко. Ми знаємо по собі: коли ти живеш нормальним життям, а потім воно різко змінюється, легко розгубитися. Починаєш ставити собі питання: чому так? За що? Як діяти далі? Це нормально, і минуло досить багато часу, перш, ніж ми усвідомили: так, є хвороба. І, якщо ми не можемо її подолати, потрібно змінити своє ставлення до неї. Пристосуватися, навчитися з нею жити, причому, повноцінно, не замикаючись у чотирьох стінах. Як часто ви бачите на вулицях Тернополя молодих людей з хворобами, на інвалідних візках? На вулиці виходять одиниці. А таких людей – тисячі. І вони сидять вдома. Соромляться, бояться, що інші будуть кидати недоброзичливі погляди, осуджувати… Повірте, це зовсім не так. Я завжди кажу: на нас дивляться, бо ми – особливі. Не потрібно боятися. Потрібно виходити з дому, спілкуватися з людьми. Тільки так починаєш цінувати життя і радіти йому.

Сергій: Після того, як у мене порушилася координація, я став залежним від батьків. Тривалий час ми їздили кудись тільки на таксі. А одного разу мама запропонувала: «А давай спробуємо поїхати маршруткою?» Я погодився, і враження були неймовірні. Я думав: вау, я побачив людей, я не соромлюся свого стану, я їду в маршрутці, як звичайна людина!

Алла: У людей з інвалідністю життя не краще і не гірше. Воно – інше, але все одно – прекрасне. Просто треба це бачити. Ми намагаємося шукати в усьому позитив.

– Алло, ви завжди були такою оптимісткою?

Алла: Ні. Мене змінила хвороба сина. Раніше, як і більшість людей, я цікавилася, в першу чергу, матеріальним. Хвороба розставила пріоритети, показала, що справді цінне. Я тоді і я тепер – дві різні людини. Раніше я могла спокійно пройти мимо жебрака чи навіть п’яниці, зараз не можу. Допомагаємо всім, кому можемо, підтримуємо Петриківський геріатричний пансіонат (будинок для людей похилого віку – авт.). Сергій мене мотивує. Ми робимо зарядку, медитуємо, їмо здорову їжу. Я навіть схудла на 18 кілограмів. Кажуть, що чим більше любові віддаси – ще більше отримаєш. Ми з Сергієм ніколи не відчували ні жалю, ні співчуття, ні злоби. Завжди чую нарікання на те, що люди злі. Неправда. Люди – добрі. Я люблю людей, Сергій любить людей, і у відповідь ми отримуємо ту саму любов і захоплення.

Розмовляла Ірина МАХТУРА.

Поезія, мов нескінченний світ,

малює нас повітрям синіх гір.

В уяві нашій залишає слід

– мелодією чудодійних лір.

Оселиться в серцях, малює диво,

коли здається, зруйнувала все

над морем хвиль, прекрасна й особлива

душі вогонь і нескінченна злива.

Живе у снах, зникає над землею,

в людських очах малює зоресвіт,

а на світанку склянкою елею

від Бога нам передає привіт.

***

Солодка сіль вбиває лиш на смак,

Ховає в собі пристрасті й образи.

У кожнім з нас цвіте чарівний мак

Та, попри те, бувають й метастази.

Краплинами куштуєм день і ніч,

Та сон тривкий на відстані вбиває.

У перемогах завжди пліч-о-пліч,

Та, зазвичай, самотність серце крає.

***

На жаль, потерті часом мої крила,

Мов колажі, стирають мої сни.

Та ще пливу, допоки є вітрила,

Хоч в серці моїм спалені мости.

Лечу над небом у віршах і зорях,

Шукаю світло у пітьмі нічній.

Іду вперед, та серце каже: стій!

У пошуках забутих алегорій.

***

Не літає у небі людина.

Сивий птах не здолає свій шлях.

Коли в серці лиш біль і провина,

а по шкірі мороз. Й на вустах.

Не існує до неба прикутих,

а життя не малює нам хвиль.

Доки в серці немає спокути –

не здолаємо сотнями миль.

***

Творчий янгол

Творчий янгол не завжди літає,

коли в серці немає хмар.

Не виграє той, хто не страждає,

коли щоку не ставить під удар.

Немає мрій, коли існує спокій.

Не потопає той, хто не пливе.

В твоїм житті завжди існують кроки,

та кожен з них по різному веде.

***

В твоїх обіймах я нічого не боюся.

Усе, що було, все давно пройшло.

І, навіть, коли зранку не проснуся,

окутає навік твоїм теплом.

Ти оберіг, який завжди зі мною.

З тобою вмію бачити крізь стін.

В любу погоду –  літом чи зимою –

тобі здійсню найнижчий я уклін.

***

Хвилина часу зцілює серця

на самоті, в думках, чужих обіймах.

Молитва, що немає їй кінця,

немов вода – прозора й чудодійна.

Всього лиш мить, неначе серця спів.

Та на душі, лелеки не літають.

Бо за життя не вистачає слів –

у самоті, мов полум’я, згасають.

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом

Автор




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *