За Толькою завжди золоті верби росли. Де повернеться, там щось вичворить. Тому й всі кликали хлопчиська Толькою. Навіть учителі. Бо і в школі досадив.
А ще в Тольку наче дух руйнівника вселився. То молоде деревце зламає, то патиком по будяках гамселить, то квіткам, що ростуть уздовж вулиці, голівки позриває. Особливо діставалося пташкам. Толька лазив по деревах і руйнував гнізда. У хліві ластівки селилися. Він і їх не щадив.
Птахи плакали над зруйнованими домівками. Малюки-пташенята трусилися від холоду чи то від страху. Толька ще й цвігав пташат прутом по кволих ніжках. І реготав…
У селі Тольку не любили. Коли став парубкувати, дівчата оминали. Не змінився, хоча й подорослішав. Пташині гнізда й далі муляли очі. І він над ними збиткувався…
Після закінчення школи Толька вивчився на водія. Відслужив в армії. Влаштувався на роботу в райцентрі.
Толька був одинаком у батьків. Вони квапили сина з одруженням. Але він не поспішав. Та й з дівчатами не складалося.
Першою дівчиною, яка вдруге прийшла на побачення з Толькою, була Леся. Не тому, що їй вельми подобався хлопець, просто вдома не хотіла сидіти. Батько часто напивався. Лесі набридли скандали. А от Толькові дівчина справді подобалась.
Невдовзі Толька привіз Лесю познайомити зі своїми батьками. Сусіди скрушно хитали головами: не знає дівчина, з ким зв’язалася. А Толькові батьки хвалилися майбутньою невісткою. В поліклініці медсестрою працює. Гарна, скромна. Про батька-пияка, звісно, замовчували.
Ще до весілля Толькові батьки прицінювалися в райцентрі до будинку для молодих. Толька навідріз відмовлявся жити в зятях. Теща – спокійна, приємна жінка. А от тесть мізки виносить, коли нап’ється.
…Леся з Толькою очікували первістка. Хоча молода жінка виношувала дитину тяжко, хлопчик народився здоровий. Толька тішився сином.
Павлик ріс шустрим і влізливим. Як батько…
Через декілька років Леся завагітніла вдруге. Народжувати мала влітку. Тому Павлика одразу після закінчення першого класу Толька відправив на канікули в село до своїх батьків. Аби дружині було легше.
…Цього дня в Тольковій і Лесиній родинах усі хвилювалися: на світ мала з’явитися дитинка. А ще Тольковій матері чомусь муляло біля серця. Якась тривога глодала. Все з рук падало. Видоїла корову й обіднє молоко розлила.
– Та не переживай, все з Лесею буде добре. Друге внуча матимемо, – заспокоював чоловік.
– Може, тиск стрибнув. Щось неспокійно, недобре мені. Аж руки трусяться. А де Павлик?
– Бавився тут недавно. Мо’ до сусідів пішов. Чи в садку.
А згодом на подвір’ї знявся лемент. Павлик з дерева впав. Вдарився сильно. Не при пам’яті. Викликали швидку.
Леся народжувала доньку. А в цей час у тій же лікарні рятували її сина.
Маленька видала перший крик. А Павликова душа прощалася зі світом.
Лесі поки нічого не казали. Вона ж відчувала радість за новонароджену донечку і якусь незрозумілу тривогу водночас.
Павлика поховали без Лесі. Її відвезли на могилу згодом. У цю мить, коли вона впала на коліна перед свіжим горбиком землі, зненавиділа чоловікових батьків і його також.
– Не догледіли, не впильнували, – ридала жінка. – І навіть з сином не дали попрощатися.
– Лікарі не веліли, – заспокоював дружину Толька.
Вона нікого й нічого не чула, крім свого болю.
Леся змінилася. Стала мовчазною. Огорнула себе смутком. Лише для маленької доньки тримала душу відкритою.
А в селі Тольку і його батьків люди в зубах носили. Згадували грішки, зруйновані колись пташині гнізда.
– От і наздогнала покара Тольку, – перешіптувалися.
– Але ж дитина ні в чому не винна.
– За таких батьків діти гріхи спокутують.
– І це ж треба, щоби Павлик з дерева впав. Невипадково все це. Тепер їхня невістка побивається, мов колись ті птахи над своїми пташенятами.
– А невістка тут до чого? Це ж Толька хуліганив…
…Настуня була мила, тихенька. Леся пантрувала доньку. Втрата Павлика не переставала боліти.
У чотири роки маленька підвернула ніжку. На дитячому майданчику. Леся може би й нічого такого не подумала б, якби на прийом до лікарки, де вона працювала медсестрою, не прийшла жінка з Толькового села. Запитала Лесю, про те, про се, про доньку.
– Та все начебто нічого, – відповіла. – Тільки днями Настуня ніжку підвернула. Добре, що моя мама може побути з нею.
– Не просто так вас біди перестрівають, – загадково мовила Толькова односельчанка. – Ви ж, Лесю, нічого, певно, не знаєте.
– А що я повинна знати? – з подивом запитала.
– Та Толька, чоловік ваш…
Жінка розповіла про всі Толькові «подвиги», про те, що в селі його не любили. Ще й від себе дещо добавила. І на завершення додала:
– Пташині гнізда гріх руйнувати. Але хіба Толька когось слухав? Батькові треба було паска до нього взяти. Але де там. Ваша свекруха захищала синочка. Все дозволяла йому. Зробить хлопчисько збитка, а вона не його – інших звинувачує. І за гнізда вже й ми їй казали. А вона що? Відповідала, мовляв, хай ті пташки виздихають. Бо то на городі щось склюють, то в садку. Ось такі вони люди. Кажуть, птахи – найближче до Бога. А Толька їх зобидив. От і маєте тепер…
Леся ще більше почала труситися над донькою. А чоловік став зовсім немилий. Між ними все частіше виникали скандали. І одного разу Леся переказала Толькові все, що почула від його односельчанки.
– Це через тебе загинув син! Через тебе! – вигукнула. – Ненавиджу тебе!
Толька також скипів:
– Якщо такої заспівала, можеш забиратися з моєї хати!
– І заберуся!..
Леся повернулася до своїх батьків. Толька ходив просити пробачення. Свекри також вмовляли не руйнувати сім’ю. Та Леся мовила:
– Він все зруйнував уже давно… ще тоді…
…Толька майже два роки холостякував. А потім привів нову дружину. Точніше, привіз. Із сусідньої області. Там жила Толькова двоюрідна сестра. Бувало, гостював у неї. От і познайомився з Наталкою.
Наталка рано овдовіла. Статків не мала. Винаймала квартиру. Тому, на її думку, Толька був гідним кандидатом у залицяльники, а, можливо, і в чоловіки. Мав власний будинок, автівку, роботу.
Коли Толька запронував Наталці вийти за нього заміж і переїхати – вона без вагань погодилась.
Невдовзі у пари народилася дитина. Хлопчик. У маленького була вада: одна ніжка коротша за іншу.
У селі знову пішов поголос:
– Неспроста, ой, неспроста це все…
Толькова матір пішла за порадою до Теклі, яку односельці знахаркою кликали. Та невтішно мовила:
– Ваш син колись пташине щастя руйнував, а тепер свого не буде мати. І в тих, хто біля нього, добра не буде…
Ольга ЧОРНА.
