Руйнівник пташиного щастя

Руйнівник пташиного щастя

За Толькою завжди золоті верби росли. Де повернеться, там щось вичворить. Тому й всі кликали хлопчиська Толькою. Навіть учителі. Бо і в школі досадив.

А ще в Тольку наче дух руйнівника вселився. То молоде деревце зламає, то патиком по будяках гамселить, то квіткам, що ростуть уздовж вулиці, голівки позриває. Особливо діставалося пташкам. Толька лазив по деревах і руйнував гнізда. У хліві ластівки селилися. Він і їх не щадив.

Птахи плакали над зруйнованими домівками. Малюки-пташенята трусилися від холоду чи то від страху. Толька ще й цвігав пташат прутом по кволих ніжках. І реготав…

У селі Тольку не любили. Коли став парубкувати, дівчата оминали. Не змінився, хоча й подорослішав. Пташині гнізда й далі муляли очі. І він над ними збиткувався…

Після закінчення школи Толька вивчився на водія. Відслужив в армії. Влаштувався на роботу в райцентрі.

Толька був одинаком у батьків. Вони квапили сина з одруженням. Але він не поспішав. Та й з дівчатами не складалося. 

Першою дівчиною, яка вдруге прийшла на побачення з Толькою, була Леся. Не тому, що їй вельми подобався хлопець, просто вдома не хотіла сидіти. Батько часто напивався. Лесі набридли скандали. А от Толькові дівчина справді подобалась.

Невдовзі Толька привіз Лесю познайомити зі своїми батьками. Сусіди скрушно хитали головами: не знає дівчина, з ким зв’язалася. А Толькові батьки хвалилися майбутньою невісткою. В поліклініці медсестрою працює. Гарна, скромна. Про батька-пияка, звісно, замовчували.

Ще до весілля Толькові батьки прицінювалися в райцентрі до будинку для молодих. Толька навідріз відмовлявся жити в зятях. Теща – спокійна, приємна жінка. А от тесть мізки виносить, коли нап’ється.

…Леся з Толькою очікували первістка. Хоча молода жінка виношувала дитину тяжко, хлопчик народився здоровий. Толька тішився сином.

Павлик ріс шустрим і влізливим. Як батько…

Через декілька років Леся завагітніла вдруге. Народжувати мала влітку. Тому Павлика одразу після закінчення першого класу Толька відправив на канікули в село до своїх батьків. Аби дружині було легше.

…Цього дня в Тольковій і Лесиній родинах усі хвилювалися: на світ мала з’явитися дитинка. А ще Тольковій матері чомусь муляло біля серця. Якась тривога глодала. Все з рук падало. Видоїла корову й обіднє молоко розлила.

– Та не переживай, все з Лесею буде добре. Друге внуча матимемо, – заспокоював чоловік.

– Може, тиск стрибнув. Щось неспокійно, недобре мені. Аж руки трусяться. А де Павлик?

– Бавився тут недавно. Мо’ до сусідів пішов. Чи в садку.

А згодом на подвір’ї знявся лемент. Павлик з дерева впав. Вдарився сильно. Не при пам’яті. Викликали швидку.

Леся народжувала доньку. А в цей час у тій же лікарні рятували її сина.

Маленька видала перший крик. А Павликова душа прощалася зі світом.

Лесі поки нічого не казали. Вона ж відчувала радість за новонароджену донечку і якусь незрозумілу тривогу водночас.

Павлика поховали без Лесі. Її відвезли на могилу згодом. У цю мить, коли вона впала на коліна перед свіжим горбиком землі, зненавиділа чоловікових батьків і його також.

– Не догледіли, не впильнували, – ридала жінка. – І навіть з сином не дали попрощатися.

– Лікарі не веліли, – заспокоював дружину Толька.     

Вона нікого й нічого не чула, крім свого болю.

Леся змінилася. Стала мовчазною. Огорнула себе смутком. Лише для маленької доньки тримала душу відкритою.

А в селі Тольку і його батьків люди в зубах носили. Згадували грішки, зруйновані колись пташині гнізда.

– От і наздогнала покара Тольку, – перешіптувалися.

– Але ж дитина ні в чому не винна.

– За таких батьків діти гріхи спокутують.

– І це ж треба, щоби Павлик з дерева впав. Невипадково все це. Тепер їхня невістка побивається, мов колись ті птахи над своїми пташенятами.

– А невістка тут до чого? Це ж Толька хуліганив…

…Настуня була мила, тихенька. Леся пантрувала доньку. Втрата Павлика не переставала боліти.

У чотири роки маленька підвернула ніжку. На дитячому майданчику. Леся може би й нічого такого не подумала б, якби на прийом до лікарки, де вона працювала медсестрою, не прийшла жінка з Толькового села. Запитала Лесю, про те, про се, про доньку.

– Та все начебто нічого, – відповіла. – Тільки днями Настуня ніжку підвернула. Добре, що моя мама може побути з нею.

– Не просто так вас біди перестрівають, – загадково мовила Толькова односельчанка. – Ви ж, Лесю, нічого, певно, не знаєте.

– А що я повинна знати? – з подивом запитала.

– Та Толька, чоловік ваш…

Жінка розповіла про всі Толькові «подвиги», про те, що в селі його не любили. Ще й від себе дещо добавила. І на завершення додала:

– Пташині гнізда гріх руйнувати. Але хіба Толька когось слухав? Батькові треба було паска до нього взяти. Але де там. Ваша свекруха захищала синочка. Все дозволяла йому. Зробить хлопчисько збитка, а вона не його – інших звинувачує. І за гнізда вже й ми їй казали. А вона що? Відповідала, мовляв, хай ті пташки виздихають. Бо то на городі щось склюють, то в садку. Ось такі вони люди. Кажуть, птахи – найближче до Бога. А Толька їх зобидив. От і маєте тепер…      

Леся ще більше почала труситися над донькою. А чоловік став зовсім немилий. Між ними все частіше виникали скандали. І одного разу Леся переказала Толькові все, що почула від його односельчанки.

– Це через тебе загинув син! Через тебе! – вигукнула. – Ненавиджу тебе! 

Толька також скипів:

– Якщо такої заспівала, можеш забиратися з моєї хати!

– І заберуся!..

Леся повернулася до своїх батьків. Толька ходив просити пробачення. Свекри також вмовляли не руйнувати сім’ю. Та Леся мовила:

– Він все зруйнував уже давно… ще тоді…

…Толька майже два роки холостякував. А потім привів нову дружину. Точніше, привіз. Із сусідньої області. Там жила Толькова двоюрідна сестра. Бувало, гостював у неї. От і познайомився з Наталкою.

Наталка рано овдовіла. Статків не мала. Винаймала квартиру. Тому, на її думку, Толька був гідним кандидатом у залицяльники, а, можливо, і в чоловіки. Мав власний будинок, автівку, роботу.

Коли Толька запронував Наталці вийти за нього заміж і переїхати – вона без вагань погодилась.     

Невдовзі у пари народилася дитина. Хлопчик. У маленького була вада: одна ніжка коротша за іншу.       

У селі знову пішов поголос:

– Неспроста, ой, неспроста це все…

Толькова матір пішла за порадою до Теклі, яку односельці знахаркою кликали. Та невтішно мовила: 

– Ваш син колись пташине щастя руйнував, а тепер свого не буде мати. І в тих, хто біля нього, добра не буде… 

Ольга ЧОРНА. 

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares