…Минуло ще одне Різдво… Пригадуєш себе маленькою. Гілка сосни замість ялинки. На ній цукерки, простенькі іграшки та витинанки-сніжинки. Смаколики довго не «жили». У фантиках – вата. Буцім цукерки. Вбрана сосна стояла до Водохреща.
Сосна пахла холодом і лісом. Світ – морозом. Хата – хлібом й пирогами.
Мама завжди місила тісто в нецьках, в яких тебе купала немовлям.
А піч – казкова, магічна. Черінь пашіла жаром. Наповнювала ванькір теплом.
Небо зоряне й високе. Там живе Різдво. У Святвечір воно заходило до хати разом із ангелами, молитвами та пшеничним снопом, який ставили на покуті під образом Святого Миколая.
Дід Ілько приніс меду для куті зі своєї пасіки. Мед схожий на стигле сонце в слоїку. Додає куті смаку літа.
Розговівшись, кутю ставлять біля снопа. Для душ. Вони прилітають з Небес, може, вночі, а мо’ над рання. Також розговляються…
…Різдво… Очікувала дива…
…Невидимими слідочками дитинства прийшла у сон мама. Із далекої зірки. А ти в сні – дівчатко. Мама щось казала. Гладила по голові. Як гарно й щасливо!
Прокинулася. Різдво заглядало у вікно новим днем. Диво було – мама у сні в Святу ніч…
Ольга ЧОРНА.
