Звідси всього тисяча триста кілометрів до Північного полюсу й тут буквально все «найбільш північне»: кілька міст, аеропорт, бібліотека, лікарня, університет, всесвітнє сховище рослин, цвинтар і ще близько сотні різних об’єктів місцевої інфраструктури. До 1920 року Шпіцберген вважався «нічиєю» землею, а згодом кілька десятків країн заключили договір, яким визнавали суверенітет Норвегії над архіпелагом, але водночас отримали право вести там економічну діяльність. Це означає, що мешканці низки держав можуть приїжджати сюди без візи й працювати там. Серед них і українці, сьогодні близько 20 відсотків населення у Шпіцбергені – наші земляки.
Про те, чим вони займаються, як туди дістатися і нащо туди їхати, – у розповіді Надії Ротман, яка поділилася враженнями одразу після прильоту додому.
«Українці їдуть туди, щоб змінити життя»
«До поїздки я готувалася заздалегідь і почала шукати акційні квитки. Інформацію мені друг скидав із своєї групи в соцмережі Free Travel. Аби поїздка була дешевшою, добиралася з пересадками, зате мала нагоду погуляти іншими містами. З Києва летіла до Вільнюса, ночувала, вранці був переліт в Осло, гуляла весь день там і летіла знову вранці. Оселитися я вирішила в Лонгірі – це столиця Шпіцбергена і найбільше місто на архіпелазі. Саме тут зосереджені практично всі готелі й найбільш розвинена інфраструктура. Назад я верталася знову в Осло, звідти – в польський Гданськ і до України. На дорогу витратила близько 360 євро і ще близько 6 тисяч гривень заплатила за три ночі в місцевому хостелі.
Окрім Лонгіра, на архіпелазі є кілька діючих норвезьких поселень і російський Баренцбург, а також мертве радянське містечко Піраміда. Ще три десятки років тому основною діяльністю там було видобування вугілля, значну частину населення становили мешканці СРСР. Багато шахтарів приїжджали в Арктику з українського Донбасу. Після розпаду Союзу фінансування припинили, і одне з радянських поселень «законсервували». Сьогодні це місто-привид, схоже на український Чорнобиль. У школах можна побачити зошити, які залишили діти перед вивезенням. Нині там мешкає кілька людей, які доглядають за містом, там відновили готельчик і пропонують тури на два дні.
Видобуток вугілля залишився однією з основних діяльностей на архіпелазі. Але все більшу частину доходів приносить туризм. Оскільки окремого дозволу на роботу не потрібно, багато іноземців влаштовуються працювати в готелі, бари, магазини. Найбільше серед населення зараз норвежців, але значну частину вже становлять тайці, які селяться там цілими родинами.
Перед поїздкою в соцмережах я познаходила і українців, які живуть на архіпелазі, всім писала – привіт, розкажіть, що там подивитися? Хтось відгукнувся, а хтось ні. Одного вечора в Лонгірі заходжу в бар, сідаю на вільне місце біля барної стійки. Хлопець поруч починає зиркати на мене і врешті каже: ти мені писала, а я тобі не відповів. Бере телефон, гортає і питає – ти Надя Ротман? Виявилося, що хлопець той із Черкас, у Лонгірі працює півроку за контрактом.
Наших там справді багато. Найчастіше їдуть туди, щоб змінити життя. Одна дівчина в Києві була піар-менеджером, раз поїхала туди, сподобалося, оселилася – працює барменом і їй там добре. Ще один хлопець із Києва влаштувався гідом. Розказував: вирішив пожити окремо від батьків й утекти від опіки.
«Ведмедів утричі більше, як людей»
Хто справді почувається вільно на архіпелазі – це білі ведмеді. Кажуть, їх десь утричі більше, ніж людей. Всюди розміщені застережні знаки. Кажуть, після зустрічі з ведмедем десять відсотків ймовірності, що залишишся живим. Що цікаво, шерсть у них не біла, а прозора, просто густо накладається, блакитний язик і чорна шкіра. Коли ведмідь підходить близько до міста і його помітять, то вгору піднімається гелікоптер, щоб відігнати. А ще двері там усюди відчинені на випадок, якщо на вулиці нападе ведмідь.
Я їхала, коли починалася їхня осінь. Температура була в межах градуса-двох тепла, одного дня випав сніг. Не смертельно холодно, але холодно. Туристичний сезон у них починається взимку. Багато людей їдуть, аби побачити північне сяйво. Мені теж пощастило побачити його, хоча для нього ще був не час і наступного дня сяйво зникло.
Природа там особлива. Я ходила в екскурсію на гору, дорогою ми з групою минали два льодовики, і гід казав, що років за 40-50 їх не буде. Вже зараз відчутні наслідки глобального потепління. Традиційна арктична осінь – це мряка, коли волога висить навколо, ніби хтось її розбризкав у повітря. Але тепер, зі слів гіда, почалися дощі такі сильні, що аж річка виходить з берегів.
Для збереження природи продукти й речі на Лонгір везуть із материка, а відходи відправляють у зворотному напрямку. Також на Шпіцбургені не народжуються і не помирають. Жінок на останніх тижнях вагітності переправляють на материк, як і важкохворих. Земля там замерзла, і тіла виштовхує наверх. Але є люди, яких дозволили поховати на Шпіцбергені. Це ті, які багато зробили для міста, їхній прах покоїться в капсулах на невеличкому цвинтарі.
«Полярна ніч – це ніби довге-довге Різдво»
Раджу їхати туди всім, хто хоче відчути щось особливе. Там якийсь глобальний спокій. Сядеш собі в човен біля води, закриєш очі – і просто добре.
Щодо соціального життя – теж дуже спокійно. Навесні чи влітку на Шпіцбергені вперше за всю історію пограбували банк. Миттєво втекти з архіпелагу нереально, літак курсує раз у два дні, тому злочинця одразу впіймали. Гід з Росії розказав, що це був росіянин, у якого виникли проблеми й він хотів перечекати скруту в норвезькій тюрмі. Місцеві в’язниці, я сама не раз читала, в цьому сенсі ідеальні – в них є навіть доступ до Інтернету.
Я б хотіла побувати на Шпіцбергені знову в полярну ніч. Кажуть, що її легше перебути, як полярний день, це ніби довге-довге Різдво».
