У зал очікування автостанції зайшла жінка. Красива, видна, статна. Високого росту і пишної форми, про таких кажуть у народі «,широкої» або «,грубої» кости. Вона була елегантно одягнена, дорогий ланцюжок прикрашав її шию, на пальцях красувалися перстені, було видно, що це заможна жінка. Відчувалося, що займає високе становище у суспільстві, відчувалося, що є лідером, що впевнена у собі, про це говорила уся її постава, увесь її образ.
Раптом задзвонив мобільний. Взяла слухавку: «Як помер? Буде розтин? Як його мама зараз?.. Та ясно… Мама є мама…»
Розмова завершилася. І ця жінка, щойно така велична і впевнена, раптом зменшилась, здрібніла. Плечі її затремтіли, очі зволожились, губи стислись, якось навіть судомно. Але вона усією своєю силою і волею не дала собі випустити ці емоції на людях. Вона, можливо, навіть якимось надлюдським надзусиллям, стрималася. Не розплакалася.
Я не знаю ні тієї жінки, ні того, хто помер і чому. Але… якою безсилою, якою малою і немічною стає людина перед обличчям смерті! Це так страшно, це так безсило… Мені теж захотілося плакати: за усіма – за своїми рідними, які уже відійшли, за солдатами, яких вбиває війна, і… Тоді промайнули у голові слова апостола Павла: «Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» Воскресіння. Буде воскресіння. Стало легше. Ті слова апостола наче загасили пекельний вогонь, що пожирав мою душу. Стало легше…
Неля ДРИБОТІЙ.
