Його любили вчителі, мали за свого однокласники, обожнювали дівчата. Хоч вчився посередньо, проявляли до нього якусь ніжність та прихильність.
– До дошки піде Котик.
– Молодець, Котик!
– Чергуватиме – Котик, – завжди вимовляли прізвище, не згадуючи, що звуть його Віктором.
Чорноокий, швидкий, середнього зросту хлопчина, був товариським і доброзичливим. Прізвище, наче підкреслювало його щире серце і потульний характер. У них в класі ще був Сашко Баран, то як до учительської ввірвалася розлючена Сашкова мама і заборонила сина кликати за прізвищем, то так і було. Уникали прізвища негарного, а приємним послуговувалися.
Котик закінчив школу, відслужив в армії і пішов працювати в поліцію. І там його співробітники стали Котиком кликати. Тоді й задумався Віктор, що якось не личить, щоб його, дорослого чоловіка, при формі, таким пестливим словом називали. Якось признався товаришеві, а той лише посміявся:
– А що тебе, котом називати, бо ти виріс?
На тому й стало.
Віктор займався спортом, вступив на заочне відділення інституту, зростав духовно, захопившись східними практиками. Дівчат мав багато.
– Котику, – зверталися до нього, і це хлопцеві видавалося якоюсь насмішкою.
Тієї єдиної, справжньої, такої, щоб на все життя – не траплялося.
Віктор був вправним стрільцем. На змаганнях завжди виборював призові місця. Коли почалася війна, без вагань вступив до школи саперів. Пішов воювати. Псевдом «Кот» охрестив його російськомовний командир. Та задумуватися над цим тепер хлопець не мав часу.
Перед тим, як їхню частину мали перекидати в саме пекло бойових дій, йому дали відпустку. Коротку, усього на кілька днів, але це для хлопця було найкращою нагородою. До рідного містечка, на березі тихоплинного Серету, приїхав втомлений і запилений з далекої дороги. Сонце вже торкалося обрію. У їхньому спальному районі стояла тиша. Зупинився на подвір’ї, що буяло трояндовим розмаєм, підняв голову, глянув на вікна квартири і завмер на мить. Як довго він не був у рідному домі, а там нічого не змінилося. Ті ж фіранки і герань на підвіконні, той самий спокій, який живе там, на третьому поверсі, разом із запахом пиріжків з рожою і тихим муркотінням кота Тома.
На мить йому здалося, що хтось майнув у вікні. Може мама, чи тато? Але то тільки дикий голуб пролетів, їх тут багато на районі. Хлопець не повідомив батьків про свій приїзд, не хотів хвилювати, бо і сам не знав, як повернуться справи, бо ж час тяжкий – воєнний.
Несподівана зустріч була теплою і сердечною. Чи ж є більше щастя для батьків, ніж обняти свого сина живого та здорового. Віктор розпитував про родину, друзів, сусідів, про життя в місті, яке теж пережило ворожий наліт. Коли вечеряли його улюбленими млинцями, то здавалося, що ніякої війни нема. Все мирно і тихо, і зніме він зараз свою захисну форму, одягне джинси і футболку та піде в парк відпочинку, де лунає музика і молодь збирається на танці. Сумні мамині очі і татове: «Що ти скажеш нам, сину?» – вирвали його з веселих думок.
– Тримаємося, тату. Перемога за нами, інакше – ніяк, – відповів і швидко встав із-за столу.
– Ти куди, сину? – запитали в один голос батьки.
– Пройдуся. – посміхнувся і наче вивітрився з хати.
Парк жив своїм життям. Свіжою прохолодою дихав фонтан, верхівки дерев торкалися поодиноких білих хмарин, які, наче вітрила, прикрашали блакитне море літнього неба. Перехожі поспішали, заклопотані своїми справами. Раптом, на зустріч йому виплила біла хмаринка. Саме така перша асоціація спала на думку, коли він побачив Світланку. Дівчина була молодшою за Віктора на чотири роки, навчалася в їхній школі. Колись він не помічав її. А нині, вона в легкій білій сукенці, пливла назустріч. Вікторові якась, незвідана досі хвиля, піднялася всередині, щось млосно защеміло в душі. Коли порівнялися, дівчина привіталася і запитала:
– Це ти, Вітю?
Хлюпнувши зелені своїх глибоких очей втопила його серце у чистому почутті, яке люди назвали коханням.
Вони повінчалися через три дні. Котик пішов на війну, захищати її – легку білу хмаринку, своїх батьків, рідне місто, милу Україну. Світланка ніколи його не називала Котиком.
– Привіт, мій герою, як ти? – перше, що він чув у слухавці.
– Бережи себе, Вітю, кохаю тебе… – так закінчувалася їхня розмова…
Раїса ОБШАРСЬКА.
