Тернопільська художниця Світлана Шинкаренко ніколи не зображала на своїх картинах Чорнобиль, хоча прожила із сім’єю неподалік атомної станції дев’ять років. Коли сталася аварія, з вікон своєї квартири вона бачила сяйво, але не могла зрозуміти: горіло щось чи просто освітлювали прожекторами територію. Знову до свого колишнього помешкання потрапила лише за 20 років. Чорнобильська трагедія для неї – це не просто слова із виступів, які ми вже звикли чути 26 квітня, у роковини аварії. Це – іграшковий ведмедик доньки, залишений у домі з побитими вікнами, вишня на порозі школи, яка проросла крізь бетонні сходи, розкидані банки з фарбами у класі, де навчала дітей малюванню… Спогади, які не можна забути.
«Від однієї радіації втекли до іншої»
Якби колись їй сказали, що своїм рідним вважатиме місто на Західній Україні, Світлана не повірила б. Вона народилася у столиці Литви, у Вільнюсі. Батько працював там актором у російському драматичному театрі. Коли Світлані минуло півтора року, сім’я переїхали до Петербургу. У місті над Невою жили всі батькові родичі. Там дівчина закінчила школу, художнє училище. Отримавши диплом, потрапила за розподілом у нинішній Желізногорськ, а тоді – закрите місто в Сибіру Красноярськ-26.
Місто жило своїм особливим, інколи драматичним життям і для зовнішнього світу ніби не існувало. У Красноярську-26 розміщувались військово-промислові об’єкти з особливим режимом, зокрема, підземні заводи, на яких збагачували уранове паливо для атомних станцій.
Світлана навчала дітей кресленню та малюванню у школі, вела студію і гуртки на станції юних техніків. А потім вирішила повернутися у Петербург. Її зарахували на навчання в інститут, але доля привела назад у закрите місто.
– За мною вирушив мій майбутній чоловік. Два його слова – їдьмо назад – змінили мою долю. Коли ми повернулись, за моїм робочим столом сиділа вже інша людина. Три роки я працювала на одному з підземних заводів. Після зміни доводилося повністю перевдягатися: біля пропускного пункту вимірювали рівень радіації і не випускали, якщо прилади «дзвеніли».
У Красноярську сім’я прожила 9 років, а потім захворів син і лікарі порадили змінити клімат. Світланині батьки на той час жили в Харкові, на маминій батьківщині. Аби бути ближче до них, переїхали в Україну, у місто Прип’ять.
– Його називали містом троянд і дітей, сподівалися – нарешті почнеться спокійне життя, – згадує художниця. – Хто б міг подумати, що ми втечемо від однієї радіації й потрапимо у ще більшу.
«Діти робили зарядку на вулицях, де лежав графіт»
Спершу Світлана з чоловіком знімали кімнату в селі Копачі поряд із атомною станцією. Після вибуху там була настільки висока радіація, що всі будинки знесли бульдозерами, а саме село зрівняли з землею.
У Прип’яті сім’я художниці отримала квартиру на 9-му поверсі, від їхнього будинку по прямій до реактора було чотири кілометри.
– 26 квітня 1986 року, коли сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції, ми нічого не знали, – згадує пані Світлана. – Ввечері бачили з вікна, як горіло, але не розуміли, що саме сталося. Зранку дивимося – миють дороги, піна на асфальті. Думали, готують місто до 1 травня. І школа працювала. Дітей, як завжди, вивели на зарядку, хоча по вулицях вже лежали куски радіоактивного графіту. Тільки після обіду сказали позачиняти вікна. А ввечері стали розносити таблетки йоду, хоча вони вже нікому не були потрібні. Вночі до лікарні почали привозити опромінених людей.
Наступного дня по радіо оголосили про евакуацію. Сказали взяти з собою документи, продукти харчування, одяг для дітей, вийти на вулицю і – чекати.
– Синові тоді було 12 років, а доньці – лише 4, – розповідає художниця. – Ми простояли ще кілька годин, поки приїхав автобус. На футбольне поле біля нашого дому сідали вертольоти, які гасили полум’я, кидали мішки з піском на реактор. А дітям же було цікаво – вони вперше побачили справжні літаки… Ніхто не попередив, як небезпечно дихати пилом, який піднімався навколо.
«На порозі школи виросла вишня»
Людям повідомили, що вони їдуть на три дні. А виявилося – на все життя. Чорнобильців «розпорошили» по всьому колишньому Союзу. Через це, каже художниця, не такими помітними для всіх були їхні проблеми.
Світлана та її сім’я приїхали до Тернополя, у якому і залишилися. Через 20 років після катастрофи Спілка чорнобильців організувала екскурсію у Чорнобильську зону відчуження, тоді жінка знову побувала у Прип’яті. На пошук свого будинку мала лише півгодини, бо все ще можна було отримати досить високу дозу радіації. Знайти колишній дім було нелегко – вулиці заросли деревами і травою.
– Я вибігла на свій дев’ятий поверх, – пригадує художниця. – Квартира видалася дуже маленькою – сира, порожня… Після аварії речі викидали на вулицю, щоб не розкрадали, й вивозили на захоронення – усе «дзвеніло» від радіації. І школу ледве знайшла: у заростях побачила хвіртку й вийшла до будинку. На порозі, просто на сходинках, виросла вишня. А в моєму кабінеті збереглися фарби – перевернуті баночки, кілька дитячих робіт. У місті й зараз стоять порожні будинки без вікон і дверей. Хоча в селах, у 30-кілометровій зоні, мешкають старі люди. Вони повернулися, не прижилися більше ніде.
З року в рік усе менше людей, які можуть розповісти, яким раніше було місто троянд і дітей. А воно береже спогади і про тих, кого вже давно немає.
– Чоловік після Чорнобиля хворів, у 56 років його не стало, – розповідає пані Світлана. – Він теж був у нашій квартирі після катастрофи, розписався на порожній стіні фломастером. Коли я зайшла в кімнату, одразу побачила цей напис. А чоловіка тоді вже не було…
Життя з чистого листа
Сьогодні художниця готує книжку спогадів про Прип’ять, яку планують видати у Польщі.
– Іноземцям цікаві деталі, – зауважує вона. – А коли розповідаєш, то у пам’яті оживає те, що довелося відчути, пропустити через своє серце. Ми починали життя з чистого листа. Усі речі, картини залишилися у Прип’яті. Донечка Оксана плакала за іграшковим ведмедиком Дімою, з яким любила засинати. У Тернополі ми довго шукали такого ж. Знайшли, але іншого кольору. Вигадували, що його довго мили, тому він і став білий. Але донька і далі сумувала. А якось син телефонує і каже: «Мамо, ми зайшли в магазин іграшок, Оксанка схопила ведмедика і сказала, що це її Діма…»
Нині в художниці вже підростають внуки, наймолодшій Майї – лише півтора року. Коли вона стане старшою, бабуся обов’язково розкаже їй про далеке місто, яке колись було для них рідним.
– Хтось сказав: коли зрубають останнє дерево, забруднять останню річку – тоді зрозуміють, що гроші не можна їсти, – зауважує жінка. – Тому дітям потрібно розповідати не лише про Чорнобиль, але про екологію, пояснювати, що за нашою планетою треба доглядати, а не знищувати. А якщо будемо ставитися до природи так, як зараз, то жити буде ніде. У приміщенні Тернопільської спілки чорнобильців ми створили музей. Там будуть проводити екскурсії, зокрема і для школярів.
Творчість врятувала від депресії
Коли було найважче, їй допомагало мистецтво. Сьогодні картини Світлани Шинкаренко дарують тепло всім, хто їх бачить. Саме в Тернополі почався новий період у її творчості. Можливо, через те, що стільки всього довелося пережити, свої полотна вона наповнює світлими й ніжними барвами. Пише яскраві натюрморти й ліричні пейзажі, а свого часу першою в Тернополі почала малювати на бересті. Особливої уваги заслуговують монотипії художниці – картини на склі.
Її роботи розлетілися по світу, чимало з них – у Польщі, де часто буває на міжнародних мистецьких пленерах. Наступного року в галереї міста Ярослава покажуть акварелі Світлани Шинкаренко, а згодом вона запросить тернополян на ювілейну виставку.
А в Прип’ять повертатися більше не планує – важко бачити це місто зруйнованим… Хоч про Чорнобиль, вважає, мають пам’ятати всі, щоб, не дай Боже, історія не повторилася.
Антоніна БРИК.
