П’ЯТЬ ІСТОРІЙ ІЗ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ
“Тобі ще дітей народжувати”. “Це ж небезпечно – жінкам тут не місце”. “Красуне, краще б зайнялася сім’єю”. Ще п’ять років тому в Україні для жінок були офіційно заборонені близько 450 професій. Серед них – робота водійкою великогабаритних машин, пожежною, водолазкою та багато інших. Попри те, що формально заборону скасували, українці досі ділять професії на “чоловічі” та “жіночі”, а батьки схиляють своїх дітей до вибору справи, яка “підходить” дівчині або хлопцю.
Як знайти себе та здолати упередження – читайте в історіях рятувальниці Наталі Тяжолої, операторки-розвідниці Надії Пац, чемпіонки світу з пауерліфтингу Лілії Проць, водійки пасажирського автобуса Ганни Середи (єдиної на Тернопільщині) та військової волонтерки Христини Феціци.
НАТАЛЯ ТЯЖОЛА
рятувальниця пошукового-рятувального відділення аварійно-рятувального загону спеціального призначення ГУ ДСНС України у Тернопільській області
“В інтернеті побачила відео змагань рятувальників і подумала: “Вав, як це круто!”
– Рятувальники вирушають на пожежу в спеціальному захисному спорядженні. Це – і габаритні чоботи, і шолом. Дихають через кисневу маску – повітря подається з балона, який носять за спиною. Вся амуніція в середньому важить 20 кілограмів, моя ж вага – 60. Але якщо хочеш виконувати цю роботу, то все під силу.
В дитинстві я навіть не уявляла, що зможу працювати в подібній структурі. Але форма мені подобалася. Вчитися ж я пішла на педагога. У мене мама – вчителька, тому питання щодо вибору професії особливо і не поставало. Деякий час я працювала культорганізаторкою в центрі творчості дітей та юнацтва, грала у виставах, проводила концерти. Потім почала займатися спортом, і це мені надзвичайно сподобалося. А коли народилася донька, зрозуміла, що вже не можу без тренувань.
Перші роки я займалася для себе. Згодом почала писати про свої тренування в соцмережах і невдовзі отримала пропозицію працювати тренеркою.
Завдяки спорту я познайомилася з людьми, які працювали в рятувальній службі. Ми разом тренувалися. Пам’ятаю, як побачила в інтернеті відео зі змагань рятувальників і подумала: “Вав, як це круто!”. Відтоді мене не полишала думка спробувати свої сили у таких випробуваннях. А два роки тому я й сама приєдналася до команди рятувальників.
Коли вступила на роботу, то пройшла необхідні навчання. Спускалася в колодязь, з третього поверху навчальної вежі. Навчилася в’язати вузли, шукати людей у лісах, ущелинах, печерах.
Здійснилася і моя мрія – я взяла участь у змаганнях «Найсильніший пожежний-рятувальник». Їх проводять за міжнародним форматом “Firefighter Combat Challenge” серед збірних команд Державної служби з надзвичайних ситуацій України.
Ми долали смугу перешкод, яка є імітацією дій рятувальників під час пожежі. Я піднімалася на 4 поверх по вежі, тримаючи рукавну скатку, яка важить 20 кг. Тобто зі спорядженням це вже було 40-кілограмове навантаження. Тоді опускала скатку і піднімала іншу. Потім бігла донизу і молотом вибивала балку вагою 70 кг. Далі тягнула за собою на плечі пожежний рукав із водою (вага приблизно 40 кг) для гасіння умовної пожежі. Наприкінці транспортувала “потерпілого”, а це 80-кілограмовий манекен, на відстань 30 м.
Все це потрібно було зробити в найкоротший термін. Свою дистанцію я подолала за 3 хвилини 10 секунд і здобула бронзову медаль. Це найскладніше, що було в моєму житті. Але і найбільш захоплююче.
Мою маму досі запитують, як я потрапила в рятувальну службу. А друзі радіють за мене. Моя робота зараз – це для мене задоволення, бо як би важко не було, я роблю те, що подобається.
НАДІЯ ПАЦ
операторка-розвідниця 44-ї окремої артилерійської бригади (Тернопіль)
“Командир викликав і сказав: “Завтра їдемо в зону ООС”. Я не чекала до себе поблажок”
– За освітою я – кухарка. У 2015 році сама прийшла у військкомат і донині служу у війську. Перед тим працювала на заводі, була комплектувальницею. Ми виготовляли деталі для машин. Коли почалися сутички на Майдані, я з друзями поїхала до Києва. Потім оголосили військову мобілізацію, і я бачила, як деякі хлопці боялися і втікали. Мені стало шкода, образливо і я зателефонувала у військкомат запитати, чи набирають жінок на військову службу. Мені сказали – приходьте, будемо раді. Так я потрапила в армію.
Мама спершу була шокована, вона не вірила, що я пішла до війська. Але потім прийняла мій вибір.
Я підписала контракт на 3 роки, потім продовжила служити. Тоді, в 2015-му, брали на службу і без підготовки. Поступово, під час роботи, вчили. Було трохи важко, але справилася. Пам’ятаю, командир викликав мене і сказав: “Завтра їдемо в зону ООС”. В мене не було такого: я не хочу їхати, ой ні, давайте тут залишуся. Я не чекала до себе поблажок.
Чоловік мій теж військовий, познайомилися на службі. Тому він не каже: “Надя, нащо тобі ця робота”. Знайомі теж уже звикли. На мою думку, це не є якась “нежіноча” професія. Коли я прийшла в частину, на всю бригаду в нас було до ста жінок. Зараз вже близько двохсот.
Не можу сказати, що зустрічалася з дискримінацією. Хіба що стосується форми, бо вона поки адаптована від чоловічої. Ми, жінки, ходимо в майстерню, вшиваємо, бо та, що є, велика. Хоча зараз вже почали шити і трохи менші за розміром.
Взагалі зараз, мені здається, нема “жіночих” або “чоловічих” професій. Треба вибирати свідомо, куди йдеш. Якщо збираєшся на військову службу за контрактом, треба розуміти, що будуть виїзди, навчання, відрядження, і бути до цього готовими.
ЛІЛІЯ ПРОЦЬ
чемпіонка світу з пауерліфтингу, майстриня спорту міжнародного класу, чемпіонка-рекордсменка України
“Бувало, на якихось дійствах хлопці підходили зі словами: “Ну, підніми мене”
– Я ніколи не вважала, що пауерліфтинг – це “не дівчаче”, але так вважало суспільство. Хоч минуло 28 років, але досі згадую, як у фізкультурному диспансері мені говорили, коли приходила: “Займися іншим спортом. Будеш мати проблеми зі здоров’ям”. Стереотипи були надзвичайно сильні, бо тоді це тільки зароджувалося – жіночий бокс, жіноча боротьба… Але все починалося із тих одиноких “амазонок”. І сьогодні в нас уже є сильні жіночі збірні з важкої атлетики, вільної боротьби, пауерліфтингу.
Далі були перші перемоги, про мене почали писати. Я пам’ятаю, як ходила по Тернополю і чула: “О, це та штангістка!”. Або коли приходила в спортзал, віджимала 90-кілограмову штангу – і всі зглядалися: мовляв, о боже, бо ж пацани 50 кг ледве жмуть, а тут – жінка. Бувало, на якихось дійствах хлопці підходили зі словами: “Ну, підніми мене”. Береш його, піднімаєш…
Мій рекорд – підйом штанги вагою 110 кг у жимі лежачи. Це як лягти на лавку, від грудей вижати два мішки цукру і ще 10 кг зверху. Вдвічі більше за мою вагу. А в іншій вправі – присісти і встати зі штангою – я витримувала навантаження 170 кг.
Всього маю близько 70 медалей. В мене не виникало і думки, що треба було займатися чимось іншим. Навпаки, не могла дочекатися, коли наступне тренування. Хоч бувало важко.
Одна з головних гендерних проблем у спорті – фінансова прірва. Великий теніс – єдиний вид спорту, де жінки і чоловіки отримують у комерційних турнірах однакові гонорари. Це сталося завдяки тенісистці Біллі Джин Кінг. У 1972 році її гонорар як переможиці чемпіонату США серед жінок виявився на 15 тисяч доларів меншим, ніж у чемпіона серед чоловіків. Вона оголосила, що буде з іншими тенісистками бойкотувати виступи, якщо виплати не зрівняють. У результаті сьогодні в десятці найбільш оплачуваних спортсменок ледь не всі є тенісистками.
Так само жінки виборювали право бігти марафони. Ще до 1967 року в світі вважалося, що біг на великі дистанції для жінки шкідливий. Але того року американка Кетрін Швітцер зареєструвалася на марафон у Бостоні. Під час реєстрації вона вказала лише свої ініціали, а коли бігла, почався дощ і вона вдягнула куртку з капюшоном. Тож тільки на трасі побачили, що це не чоловік. Її почали виштовхувати, але вона завершила марафон, давши жінкам в усьому світі можливість бігти.
З іншого боку, рівність чоловіків і жінок – це і про те, що хлопець може бути слабким. Треба вміти дотримуватися цього балансу – це дуже тонка грань.
Я зініціювала проєкт, він буде називатися “Не соромно”. Там буде 15-20 пунктів. Не соромно сказати, що тебе хтось домагається, цькує чи дискримінує. Не соромно сказати свою думку, не соромно ходити з салатовим волоссям. Не соромно займатися улюбленою справою, незалежно від того, чоловік ти чи жінка.
ХРИСТИНА ФЕЦІЦА
військова волонтерка, офіцерка запасу
“Часом на блокпостах хлопцям, що зі мною, кажуть: “А чого ви в неї не заберете кермо?”
– Від 2014 року я була і досі залишаюся волонтеркою Тернопільського логістичного центру допомоги бійцям АТО. Сьогодні я знову мала їхати на Схід до українських військових. Довелося відкласти через ковід. За вісім років було більше сотні таких поїздок, я подолала за кермом на фронт понад 150 тисяч кілометрів. Але для себе особисто ніколи не рахувала ні поїздок, ні скільки тонн допомоги завезла, машин чи квадрокоптерів.
Зазвичай сама їду за кермом. Часом на блокпостах хлопцям, що зі мною, кажуть: “А чого ви в неї не заберете кермо?”. Вони віджартовуються: “А спробуйте в неї те кермо забрати”. Я отримала права ще в 16 років. А у 2010-2018 роках навіть була суддею в автомобільній федерації України. Буває, що під час поїздки на фронт долаю за раз більше 1500 км, бо треба відвідати кілька військових позицій, аби розвезти допомогу.
Зараз я працюю у відділі Міністерства у справах ветеранів у Тернопільській області й беру або відпустку, або здаю кров як донорка, аби мати вихідний, щоб вирушити на фронт. Вперше як волонтерка я потрапила туди в листопаді 2014 року. Всю дорогу тримала на колінах дорогий квадрокоптер, який ми везли для розвідки. Це була позиція біля Дебальцевого. Я тоді була вдягнена дуже закрито, щоб не привертати увагу – пальто, шапка, баф. Зараз це інакше, а тоді дивно було бачити на бойових позиціях жінку. Хоча і досі деякі чоловіки ще не сприймають жінок як повноцінних військовослужбовиць, і тому можуть бути непорозуміння – це вже кажу з досвіду друзів, командирів на фронті.
Моя мамуся кожного разу переживає: “Христунечко, ти знову їдеш…”. А чоловік іноді каже: “Ти вже можеш хоч сьогодні не думати про волонтерство?”. Але я тим живу. Хоча буває дійсно небезпечно. У 2017 році ми їхали по Донецькій об’їзній, зі мною поруч сидів товариш, а позаду наша волонтерка, яка страшенно любить яблука, і які їла всю дорогу. Я почула, як щось гупнуло, і подумала, що це вона відкривала двері, аби викинути качан. Обертаюся і бачу, та сидить налякана, а поруч на вулиці клуби чорного диму. Ми їхали далі, а навколо нас падали й розривалися міни. На щастя, все завершилося добре.
Мене іноді питають: “Нащо це тобі?” Мабуть, волонтерство – це стан душі. Не всім ще забезпечується армія. Є чимало, що може допомогти військовим виконувати обов’язки більш ефективно. Я вдячна всім, хто відгукується. А великі суми в основному збираються, коли прошу в окремих людей.
Недавно я і сама отримала погони. Кілька років тому вирішила втілити свою мрію і вступила на військову кафедру Академії сухопутних військ на базі тернопільського вишу. Я була найстаршою студенткою. Тож тепер я офіцер запасу, військовий психолог.
Звісно, невідомо, як розвиватимуться події на Сході найближчим часом. Але якщо раптом у майбутньому допомога для фронту буде непотрібна, то підтримуватиму ветеранів, бо війна безслідно не минає.
Я вважаю і завжди вважала, що жінка всі професії може опанувати. Звісно, є виняткові випадки, коли через фізичні дані важче виконувати якусь роботу. Але знаю, наприклад, жінок-снайперок – вони влучні, витривалі, тому не варто казати, що тільки чоловіки можуть робити це.
До речі, гендерні стереотипи не оминають і чоловіків. Вважається, що чоловік має бути сильним, не може плакати. Та якщо воїн, наприклад, втрачає свого побратима або, повертаючись додому, бачить, як до нього біжить маленька донечка, то сльози – це не прояв якоїсь “нечоловічості”, а емоції, які необхідно виражати.
ГАННА СЕРЕДА
єдина на Тернопільщині водійка пасажирського автобуса
“Водійка я хороша, тому вирішила зайнятися тим, що добре вміла”
– В мене майже 50 років водійського стажу, з них понад 20 я за кермом рейсового автобуса. Водіння опанувала ще в дитинстві. Спочатку їздила на мотоциклі “Восход”, потім на “Запорожці”. У батька була інвалідність, тож йому видали автомобіль і я його возила.
Вчилась у Львові в зооветеринарному інституті. Більше тридцяти років працювала головним зооінженером у Теребовлянському підприємстві з виробництва яловичини. Водійські навики тоді мене рятували. Я живу в Хоросткові, а підприємство мало три відділення. Ще треба було об’їжджати колгоспи – їх було 28. Дорогою підвозила й людей, які теж поспішали на роботу. А одного дня підприємство реорганізували, і я залишилась без роботи. Тоді ж отримала на пай трактор. Продала його й купила мікроавтобус. Водійка я – хороша, тому вирішила зайнятися тим, що добре вміла. В райдержадміністрації виробила документи, пройшла конкурс – і отримала дозвіл на пасажирські перевезення. З часом змінила автобус на інший, трошки більший. Потім взяла кредит у банку, сплачувала його 5 років, зате купила автобус “Еталон”. Саме на ньому сьогодні перевожу пасажирів за тим же маршрутом “Хоростків-Гусятин”.
Спершу люди дивувалися, коли бачили за кермом автобуса жінку. Потім звикли – вони до мене, а я до них. У придорожніх селах знаю вже майже всіх мешканців. Буває, чую, що не кожен чоловік може так працювати. Робота справді непроста, напружена і відповідальна. А ще дороги на маршруті лише частково підлатані. Але незважаючи на стан доріг і погоду, вирушаю в рейс. Коли автобус ламається, то сама ж його і ремонтую. Якщо потрібно, то хтось завжди допоможе.
На маршруті я з понеділка по п’ятницю, вихідні тільки субота й неділя. Вже двадцять років встаю о пів на п’яту, бо автобус треба завести і прогріти.
Мої рідні хвилюються за мене, але знають, що я звикла і не уявляю себе без дороги. В мене вже двоє правнуків, завжди знаходжу час і для них. Жінки все можуть
.
ЯК УКРАЇНА РУХАЄТЬСЯ ДО ҐЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ
В Україні гендерна рівність охороняється чинним законодавством. Зокрема, законами “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”.
Із кожним роком таких жінок, як героїні цього матеріалу, стає все більше. Проте, питання не в тому, аби українки масово йшли у пожежниці чи водійки, а в самому факті рівного доступу до професій.
Уявіть: ви – жінка і мрієте бути водолазкою, а закон каже, що не можна. Втім, не уявляйте якихось бар’єрів, адже тепер – можна. Частина змін відбулася, хоч багато упереджень і перепон все ще доводиться долати.
ЗМІНА ПЕРША. 2017 року уряд скасував наказ № 256, за яким 450 професій вважалися надто небезпечними для жінок, а отже – забороненими. Після відміни заборони з’явилося значно більше жінок, зокрема, у війську і поліції. Також тепер в Україні є й перші жінки-водолазки.
ЗМІНА ДРУГА. 2019 року Кабінет Міністрів України постановою затвердив нову редакцію “Українського правопису” й унормував вживання фемінітивів. Тривалий час жінки не мали доступу до багатьох професій, а поодиноких їх представниць позначали “чоловічим” терміном. Тепер жінки вільні у виборі фаху. Фемінітиви дають зрозуміти, що жінки й чоловіки рівні у світі професій.
ЗМІНА ТРЕТЯ. 2021 року Верховна Рада ухвалила закон № 3695 і зрівняла матерів і батьків у правах на відпустку із догляду за дитиною. Чоловіки (а також бабусі, дідусі, інші члени родини) і раніше могли скористатися таким правом, але на підставі довідки з місця навчання чи роботи матері, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну її декретної відпустки. А ще тепер батько має право на двотижневу відпустку після народження дитини.
ЗМІНА ЧЕТВЕРТА. Від січня 2022 року запрацювали зміни до закону “Про рекламу”. Тепер штрафуватимуть, якщо в оголошеннях про працевлаштування буде дискримінація за ознакою статі. Це означає, що роботодавцям, які вкажуть у вакансіях бажану стать працівників, доведеться заплатити 65 тисяч гривень штрафу.
АНТОНІНА БРИК.
