Почну статтю з інформації про те, що зарубіжні експерти і міжнародні кредитори України не прогнозують кардинального покращення для мешканців нашого краю та й держави в цілому.
Так, без перезавантаження державної машини в Україні та реалізації нової економічної політики досягти суттєвого росту рівня життя наших громадян неможливо. Бачу лише один вихід, наведу простий приклад: це як на кораблі – вибираємо курс, куди пливемо, і команду професіоналів, де кожен знає, що, коли і як потрібно робити. І якщо немає вітру, потрібно братися за весла.
Переконаний, забезпечити все це в нинішніх умовах може лише дотримання і виконання економічної доктрини «Україна 2030» і програми «Принципи поваги», що їх розробила політична партія «Основа» з фахівцями в різних галузях. Адже люди праці повинні достатньо заробляти та гідно жити. На мою думку, мінімальний показник середньої заробітної плати повинен сягати 20 тисяч гривень. Це дозволить повернути в країну сотні тисяч наших громадян, які сьогодні працюють за кордоном.
Нинішні зарплати і є тим індикатором поваги до людей праці, які змушені ще трудитися на власному городі, щоб звести кінці з кінцями, адже хочеться допомогти дітям і зробити подарунки внукам.
За вересень 2018 року середня номінальна зарплата в країні, згідно з офіційною статистикою, становила 9042 гривні. Зауважу, що якби на Тернопільщині була хоча б така «середня» зарплата, то більшість з тих, які виїхали, залишилися б.
Тернопільщина – аграрна. Як не згадати за селян, які мешкають далеко від великих міст. Проїжджаючи одне з таких сіл, бачу типову картину. Повсюди видно важкий багаж з тоталітарного СРСР – зруйнована до цього часу асфальтна дорога, будинок побуту, ферма. Так, руїни. Вціліли від «проведених реформ» за 27 років незалежності приміщення сільської ради та пошти, будинок культури і бібліотека, в яких уже давно потрібно було зробити ремонт, а ще школа та церква. Фермерів немає, земля в користуванні агрохолдингу, контора якого – в іншому районі.
Скажіть, будь ласка, які перспективи можуть бути в ситуації, у якій опинилися наші села? Нульові. Всі розмови про відродження села виявилися базіканням. Так, поки в наші села ми будемо добиратися довше, ніж на літаку в сусідню державу, нас в ЄС не пустять.
Що ж потрібно робити? Пора перестати брехати. З таким станом речей ми не вступимо в жоден союз розвинених держав, навіть у «світлому майбутньому» через 10-15 років.
Ми живемо в час, коли неможливе стало явним. Наприклад, сьогодні мобільний телефон, який є в кожного, миттєво зв’язує нас із тими, хто виїхав у пошуках поваги. Вони ж, телефонуючи близьким, цікавляться подіями і сподіваються, що цього разу їхні голоси не використають на свою користь 31 березня чиновники, яким непогано живеться вже тут і зараз. Державні управлінці не зрозуміли, що найняті людьми на роботу і повинні їм служити, а не ставитися до них зверхньо, постійно демонструючи свій статус замість реальної праці.
Приходять одні, змінюються на інших, а віз і нині там. Що корисного зроблено в селі, районі та області? З чим сьогодні потрібно йти до бідних людей, із якими словами про честь і гідність, коли вони отримують, і то не всі, по 2-3 тисячі гривень.
Так, я вважаю, що уряд займається антиконституційною діяльністю, бо культивує бідність. Він своєю податковою і тарифною політикою остаточно руйнує середній клас, малий і середній бізнес, які є основою демократії. Цей середній клас, а це вчителі, лікарі, культурна інтелігенція, має бути захищений такою платнею, що за «гречку» не піде голосувати ніколи. Але поки що в нас вся система і дії уряду руйнують соціально-економічну базу демократії.
На закінчення наведу оптимістичний вислів Антуана де Сент-Екзюпері.
«Якщо ти хочеш побудувати корабель, не треба скликати людей, планувати, ділити роботу, діставати інструменти. Треба заразити людей прагненням до нескінченного моря. Тоді вони самі побудують корабель».
