Черкаський журналіст Валерій Макеєв розповів у Тернополі про 100 днів у руках сепаратистів

Черкаський журналіст Валерій Макеєв розповів у Тернополі про 100 днів у руках сепаратистів

Відомий правозахисник, волонтер та журналіст Валерій Макеєв із Черкас презентував у Тернополі книгу  «100 днів полону або позивний «911». Валерій каже, друзі її називають доброю книгою про злу війну.  У ній не лише про складнощі перебування в полоні, а й про доброту людей, які допомагали українським бійцям і волонтерам, незважаючи на величезний ризик бути покараними сепаратистами за свої дії.

DSC_0675

Добра книга про злу війну

11289690_889943577713925_486369103_nУ полон черкаський правозахисник Валерій Макеєв потрапив у серпні, коли їхав як волонтер у зону АТО. Після трьох місяців у підвалах «ЛНР» та переговорів з бойовиками він опинився на волі. Згодом, аби осмислити і поділитися пережитим, почав писати книжку. Першим читачем його рукопису стала мама.

– Написавши, я подумав – ну який з мене письменник, і вирішив дати прочитати своїй мамі, – розповідає Валерій. – Через кілька днів вона телефонує мені зі словам: «Приїзди, тут записався кожен двір – одна доба на прочитання книжки». Також була комічна ситуація, коли мій знайомий просив: «Слухай, тут до мене приїхала теща з Росії, можна їй книгу твою дати почитати?». Я, звичайно ж, погодився. Після цього каже: «Теща змінилась. Прочитала і зрозуміла, що їм там говорять неправду».

Валерій зізнається, що для нього дуже важливо ділитися пережитим у полоні.

– Я не можу не розповідати. Це моя внутрішня потреба, – додає він. – Сподіваюся, те, що розповідаю, не залишає байдужими інших і торкається їхніх сердець.

Ілюстрації до книги зробив ще один бранець, тільки вже з так званої Донецької народної республіки – Сергій Захаров. Потрапили до видання й вірші Валерія Макеєва, написані у полоні ворога. Сьогодні побачило світ вже третє перевидання книги. Валерій переконаний, є ще багато тем, які породила ця війна. Головне, нічого не забути. Це важливо і для нас, і для історії.

Розповіді Валерія Макеєва про полон – це ніби посібник, як поводитися в неволі і як вижити, незважаючи ні на що. Хоч сам автор з цим не згідний. Він вважає, цими проблемами повинна займатися держава, а він лише ділиться своїми переживаннями.

– Полон – це складова війни. Для полонених страшна невизначеність, коли вони не знають, покинула їх держава чи ні, і вони не розуміють, що насправді відбувається, – каже Валерій Макеєв. – Те, що вони переживають там – неймовірно важко. Адже, коли в бою тебе поранили, свої тебе забрали, повернули додому, ти був на цьому боці і в голові у тебе нічого не змінилося. А ті, що побували на тому боці – це вже зовсім інша справа. У них немає порогу чутливості, немає порогу відчуття страху і відчуття реальності. У цій книжці не тільки про полон. Тут абсолютно інший погляд на те, що відбувається там. Як кажуть мої друзі, книга добра. Усі страшні речі я прибрав, тут немає жодної краплі крові, страшних сцен. Про такі речі не варто говорити, поки ми не звільнимо останнього полоненого. Однак книга нікого не залишить байдужим.

«Полон – це лакмусовий папірець, який випробовує внутрішні сили»

Пан Валерій розповідав про те, що й в ЛНР є багато хороших людей. Наприклад, подружжя колишніх міліціонерів аж півроку переховувало українського воїна, що втік з полону еленерівських бандитів. Один із наглядачів у так званому слідчому ізоляторі ЛНР передав пану Валерію радіо, щоб можна було слухати вночі українські новини та рідну музику. Ще один місцевий еленерівець-наглядач тихенько вибачався перед арештованими за жорстокість “слідчого-садиста”.

– Полон – це лакмусовий папірець, який перевіряє людей, випробовує внутрішні сили, – зізнається Макеєв. – Неважливо, наскільки ти фізично сильний. Бувало, здоровані билися в істериці, а худенькі, низенькі хлопці відстоювали свою позицію і поводилися, як справжні герої, за що їх поважали навіть конвоїри. Поряд з нами була розстрільна яма. Тут карали і бойовиків, і місцевих, і наших. Я дивувався – за що ж місцевих. Питаю одного хлопця, а він розповідає: «Я жінці написав – купи м’яса, а вона мені відписує «Слава Україні!». От на блокпосту і спіймали за це. Інший розповідає, що сусіди на них поскаржилися, мовляв, вони нацикам співчувають. За це й спіймали.

Журналіст із Черкас зізнається, полон – це унікальна річ. Невіруючих тут немає. Ті, хто ніколи не молився і не знав жодної молитви, просили вголос промовляти молитву.
– Хлопці пошепки співають Гімн, читають Біблію і залюбки спілкуються українською мовою, – пригадує Валерій. – Вони люблять державу в сотні разів більше, ніж вона їх. В кожного була своя методика, як триматися. Головне – мозок повинен працювати. Можеш, складати вірші. Якщо є можливості, бодай найменші, для фізичного навантаження – працюй! Думати потрібно про те, що ти мусиш повернутися. Повернутися живим.

Валерій Макєєв зізнається, що полон його змінив, змусив багато чого переоцінити в житті.

– Я дуже довго доходив до того, як воювати з любов’ю, – додає він. – Як відійти від заклику, який нам втовкмачували десятиліттями – «Не забудєм, не простім!». До якогось моменту в мене була така внутрішня злість – думав, вирвуся звідси і на нашій території ловитиму автомобілі з луганскими номерами і мститись. Але з часом, коли щодня молився, то відчув, що перемога – у прощенні. Це моє внутрішнє відкриття і я бачу в ньому велику силу

Про це Валерій пише на перших сторінках книги:

“Так. Щось у мені змінилося. Можу підтвердити це й через три місяці після повернення з полону, коли пишу ці рядки. Ні, я не зрозумів, просто відчув, що всі ми дуже маленькі перед Богом, і всілякі намагання знайти місце під сонцем – від лукавого. Я переконався, що жити треба набагато простіше, аскетичніше. Жити з любов’ю. Адже нічого з собою, окрім відповідей за вчинене, не заберемо. Все так просто… Просто люби, працюй, шануй насамперед батька та матір, близьких та рідних, далеких та невідомих, і… ворогів своїх. Дивна річ. Після повернення з полону в мене не виникла жадоба помсти до катів, а навпаки – з’явилося відчуття вдячності до тих, хто проявляв людяність і певними діями підтримував у час одного із найважчих періодів мого життя…”

Юля ТОМЧИШИН.

До слова, за 2014-2015 роки близко 80 журналістів потрапили в полон бойовиків на сході України. Днями вдалося звільнити журналістку Марію Варфоломеєву, яка понад рік перебувала у полоні так званої ЛНР.

Юлія Томчишин

журналіст, "Наш ДЕНЬ"






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares