Приходивши з церкви додому, завжди знала наперед, що мене запитає дідо “А скільки хлопів було в церкві?” Це питання його цікавило найперше. (Дідо вже на той час піднепав, тому рідко ходив до храму.) Потім я розказувала за обіднім столом, яке казання* (проповідь) говорив ксьондз, чи було мирування, чи була на цвинтарі, і на котру годину наступна недільна Служба Божа. “То хто з хлопів був?” – невгавав дідо, і я перераховувала, навіть поіменно.
Чоловіків завжди менше ходило в церкву, аніж жінок. Жінки стояли по лівий бік, переважно біля ікони св. Миколая, величезної, старовинної. А чоловіки по правий бік, біля образу Ісуса Христа з виноградною лозою та чашею. На хорах співав дяк Матвій грубим сильним голосом. І так було завжди. Просторо. Малолюдно. Лише на Різдво, Великдень, Зелені свята, Покрови, церква повнилась людом. Тоді мені не вистачало пальців однієї руки, щоби перерахувати осіб чоловічої статі, відповідаючи на питання діда.
Потім я поїхала на навчання, ходила в храми Зборова, Тернополя. Якось так повелося, що жінок завжди на Літургіях було більше.
Коли почались події майдану, АТО, я була в цей час в Польщі на роботі. Приїхала додому, коли вже розгорілась війна на сході України. Зайшовши в катедру, я не повірила своїм очам – чоловіків прийшло на молитву значно більше за жінок! О, як це було чудово! Сильні, стійкі, впевнені стоять на колінах, молячись Богу. Син прийшов до Батька. Дужий чоловік, який несе на своїх широких плечах світ, прийшов вклонитись Всевишньому. Напевне, Бог в ті моменти був щасливий бачити стільки своїх синів. Я згадала дідові звичні запитання після недільної Служби. О, ти був би, дідусю, здивований!
Мені в ті моменти стало безпечно – чоловіки моляться Богу. Сильні прийшли до Всесильного. Могутні моляться Всемогутньому. Держителі світу кланяються перед Вседержителем. Багато чоловіків молиться. Отже, все буде добре!
Недя ДРИБОТІЙ.
