Максим любив мотоцикли. Ганяв на них, мов вітер.
– Остепенися, хлопче, бо так і до біди недалеко, – втихомирювала хлопця сусідка.
Їй неабияк набрид рев того злощасного транспорту. Особливо пізніми вечорами. А коли приїджджали такі ж навіжені Максимові друзі, то тітка Олександра місця на себе не мала.
– Ти б краще дівчину собі знайшов і на побачення ходив, аніж деренчиш тим мотоциклетом на всю околицю, – не вгамовувалась літня жінка.
– Може, підкажете, де наречену шукати, – зіронізував хлопець.
– Чому б ні? В нашому селі нова медсестричка. З міста приїжджає. Така слічна. Приязна.
Максима новина зацікавила. А Олександра вкусилася за язика: навіщо їй той вітрогон?
Максимові припала до душі медсестра на ім’я Марина. Симпатична білявка з добрим серцем та щирою усмішкою.
– У мене хлопець є, – відповіла Марина на Максимову пропозицію зустрітися.
– «Вірність тобі збережу…», – процитував слова з пісні. – Але ми не прощаємось. Один-нуль – ще не програш.
У Марини був коханий. Тарас. Їздив на закордонні заробітки. Хотів придбати нову квартиру, меблі, аби майбутній сім’ї жилося гарно й затишно.
А от Ліну, Тарасову сестру, Марина не влаштовувала. Ліна вважала, що брат гідний заможнішої нареченої. Крім Марини, в сім’ї двоє молодших дітей. Тарас привозив їм подарунки. Ліну така щедрість дратувала. Вона не раз говорила про це братові. Але він не зважав. Знав: у сестри прикрий характер. Їй ніхто не вгодить.
Якось Ліна зустріла колишню Маринину однокласницю Лесю. Марина з Лесею за одною партою сиділи. Про те, про се поговорили. Леся розповіла. що її батьки мають на ринку торгові точки. Сама ж працює в одному з офісних центрів. А Ліна поскаржилася, що Марина зовсім не пара братові. Що він змушений її рідню годувати…
– Тарас на днях у відпустку приїде. Краще би вже вдома залишався. Він і тут гарну роботу міг мати. Це Марина його на заробітки їхати під’юдила. До речі, Лесю, давай якось на каві зустрінемось.
– Я не проти.
…Ліна прийшла до кав’ярні разом із братом.
– Лесю, пам’ятаєш Тараса? Ми всі в одній школі вчилися.
– Старшокласники на нас уваги не звертали.
Ліна з Лесею робили селфі.
– Тарасе, Лесю, тепер сфоткаю вас. Братику, усміхнися. Лесю, ти також. О! Чудово! Ще раз.
Ліна надіслала Марині фотографії Тараса й Лесі. І від імені брата написала: «Ми тепер зустрічаємось. Вибач. Прощай».
Тарас телефонував Марині, але вона не відповідала. Прийшов до неї додому, та матір сказала, що доньки немає. І додала:
– Маринка все зрозуміла. Не турбуй нас більше.
– Зрозуміла що?
Жінка зачинила перед Тарасом двері.
Ображений хлопець не добув відпустки – поїхав за кордон раніше. А Марина вирішила відповісти взаємністю настирливому Максимові.
– Тепер я буду возити тебе додому з роботи, – сказав Максим.
– Ні-ні, те, що на двох колесах, мене страшить. Та й ганяєш ти, мов навіжений. Ліпше я автобусом їздитиму. Скільки тієї дороги? До п’ятнадцяти хвилин.
– Тітка Олександра постаралася? Наговорила бозна що?
– Застерегла.
…Осінь гойдалася на срібних ниточках бабиного літа. Дарувала лагідне тепло. Марина з Максимом вінчалися. Він був щасливий. А вона? Поруч мав бути інший. У Марини з Тарасом було стільки планів! Стільки мрій! Вони з пів слова розуміли одне одного. Чому??? Чому він проміняв її на колишню однокласницю?
Марина пішла в невістки. Свекри гарно ставилися до неї. Максим тепер менше гасав на мотоциклі. Почувалася щасливішою й тітка Олександра. Розповідала, що вже тиск не так скаче, бо не нервує, як раніше, через той мотоциклет.
…Під обід Марині зателефонувала матір. Сказала, що в батька серце прихопило. Він у лікарні.
Марина зателефонувала чоловікові:
– Мушу поїхати вечірнім автобусом в місто. Батько занедужав.
– Я відвезу тебе.
– Ні, Максиме.
– Знаю: те, що на двох колесах, тебе страшить.
– Я справді боюся. Особливо за нашого малюка.
– Обіцяю бути обачним.
– Ну, добре…
Тітка Олександра бачила, як Марина сіла на мотоцикл. Неспокійно стало.
– І воно тобі, дитино, треба? – мовила сама до себе. – Ще й вагітна…
До міста Марина з Максимом не доїхали. Водій легковика мчав на великій швидкості і його винесло на зустрічну полосу. Максим намагався уникнути зіткнення. Мотоцикл злетів з дороги.
Коли приїхала швидка, Максим уже не дихав. Марина потовклася. Дитину не врятували.
Після шпиталю Марина розрахувалася з роботи і перебралася до батьківської оселі. Свекри поставилися до її рішення з розумінням.
Їй запропонували місце в одному з міських медзакладів.
…З Тарасом випадково зустрілася у торгівельному центрі.
– Чому ти в темному одязі? – запитав. – Щось трапилось?
– Трапилось…
Вона розповіла про свою втрату. Про фотографії, які колись отримала. Він усе пояснив.
– Я відтоді не бачив твоєї однокласниці. Підозрюю, це все моя сестра підлаштувала. Може, ми знову могли би?..
– Ні.
…І все ж вони декілька разів зустрілися. Невдовзі Марина зрозуміла: в неї буде дитина. Нічого не сказала Тарасові. Тим паче, він знову подався за кордон.
Марина народила доньку. Марічку.
…Двадцять третього лютого Марічці виповнилося п’ять років.
…Тараса війна застала вдома. На початку березня мав розписатися зі своєю обраницею, з якою познайомився за кордоном. Але особисте відклав на пізніше. Пішов на фронт.
Згодом працювати у військовому шпиталі вирішила Марина.
– В тебе дитина маленька, – зі сльозами відмовляла доньку матір.
– Я ж не під кулі лізу.
– Все одно будеш далеко від дому. І там небезпечно.
– Я берегтиму себе, а ви бережіть Марічку. Я ради неї… ради вас… ради наших хлопців. Тату, скажіть мамі, що все буде гаразд. А небезпечно зараз всюди.
– Якби не хворе серце, я також був би там… Не хвилюйся за Марічку.
…Марина очікувала свого потяга. Вона не впізнала Тараса серед купки чоловіків у військовій формі. Та й не бачила його довго.
Аж коли підійшов його потяг, коли Тарас ступив на підніжку, коли обернувся, впізнала, помахала рукою й гукнула:
– Тарасе! У нас донька! Чуєш? Донька у нас…
Ольга ЧОРНА.
