Пройтись селом. Не своїм, чужим. Але хіба бувають чужі села? Якщо все таке рідне і близьке, і яблука-спасівки такі стиглі, пахучі осипались в траву попід саму стежку…
Село. Тут відпочиває душа, разом з соняхами вдивляється в очі неба, разом з грициками тулиться до теплого дерев’яного паркану, разом з жоржинами зустрічає осінні дні, якими так пахне серпень. Хочеться села, хочеться в село. Особливо на вихідні. Милуватись лісами, іти розбитою запиленою дорогою, назбирати придорожніх квітів, назви яких і не пригадаєш, вдихнути різкий аромат м’яти з чийогось города, привітатись з бабусею, якої не знаєш, і яка не знає тебе і чия ти, але вітаєшся, бо в селі так заведено. А ти просто подорожня, яка приіхала сюди за…силою, натхненням, відновленням. За всім тим, що засідає в серці, а потім зігріває навіть в листопадові стужі, навіть в лютневі негоди. Фото минулорічних соняхів стоять у рамочці на видному місці у моій кімнаті, і кожного разу, дивлячись на нього, я заряджаюсь енергією, добром, красою.
Село. Тут навіть реп’яхи красиві, тут навіть кропива навіює поезію, навіть гусениця на черемсі нагадує про веселу безтурботність дитинства. Гуси, качки, корови, телята… Живи, українське село! Поки світу, поки сонця – живи!
Неля ДРІБОТІЙ.
