Мені б лише очі, щоби до кінця днів бачити небо. Різне. То грізне, наче передвіщення Страшного Суду, то грайливе з кудлатими м’ячиками хмаринок, які збиваються в отару і овечками пливуть по горизонту. То зовсім чисте, тільки синь і все, і більш нічого, то мутне, запилене, задимлене сірістю днів і думок. Воно бо розмаїте. Воно – прекрасне.
Мені би ноги, щоби ходили до кінця мого віку, по росах, по травах весни, літа і по осінніх зливнях. Щоби несли мене до тих, що чекають, до тих, кого люблю і хто любить мене.
Мені би вуха, щоби не переставати чути спів пташок всяких, які тільки є. І горобчиків, і ластівок, синичок, трелі соловейків, і каркання ворон, і скрекотання сорок… Їм всім є що сказати.
Мені би мова, назавжди, доки повітря в грудях, для молитов, для слів подяки, для слів любові, для похвали Творця!
Мені би нюх, щоби, поки жива, скільки відміряно, стільки могла б нюхати іриси і півоніі, матіолу і бузок, акацію, калину і жасмин. Щоби з тим ароматом і самій розчинитись повітрям і п’янити, зачаровувати весь світ.
Мені би руки, щоби могти обіймати завжди, поки є сил, тих, кого люблю. Брати в них частинку тепла і віддавати свого, щоби могти і далі йти, і далі жити, працювати, писати, співати, готувати вечері і сніданки.
Мені би серце, щоби отак стукотіло то радістю, то щемом, то печаллю. Лиш би без скверни. Лиш би омитись від бруду. Лиш би зуміло бачити завжди частинку добра, навіть серед хаосу, криз, пропасті.
Мені б не втратити Тебе, Боже, серед мамон, божків, спокус, нарікань і відчаю.
Мені б лиш небо.
Лиш поруч рідні.
Лиш навколо квіти.
І Твоя любов, Твоя сильна Рука і Поміч…
Неля ДРИБОТІЙ.
