Гафія в’язала шарфи. Плутала кольорові нитки, шукаючи загублені петлі, наче дні свого довгого життя сплітала докупи. А що вже пісень переспівала! І молилася, і заклинання в нитки вкладала, та все на добру долю дітей своїх, внуків та правнуків. Уже тих шаликів, мабуть, з тридцять зв’язала, а все в Лесі, дочки, ниток просила.
– Не стане мене, а вони будуть гріти моїх рідних, і згадають вони мене незлим тихим словом, – усміхалася.
– Ото, мамо, на старості хобі собі придумала. Я вже усі старі шерстяні речі розпустила, а вона ще просить, – розповідала Леся сусідам.
А Гафія не просто так в’яже. Якось вона почула з екрану телевізора, що коли пальцями працювати, то мозок не старіє. Відтоді і мучить-тренує свої дев’яностоп’ятирічні пальці, руді та викручені від важкої роботи, бо ж боїться втратити пам’ять. А на її пам’яті стільки усього…
Віддалася Гафійка молодою. Тоді важкі післявоєнні роки були, голодові. Двійко дітей народила. Будували хату з чоловіком, і в колгоспі працювала, і вдома рук не покладала біля господарки.
Чи любила вона Остапа – не пам’ятає. Мабуть так, бо ж красивим був, чорнобровим, широкоплечим. Біля неї маленької, русявої, голубоокої дівчини, видавався захисним муром.
Але на ласку був скупим. А з роками, то й зовсім зачерствіло його серце, затерпло від самогону, без якого в селі не обходилася жодна робота. Ото нап’ється Остап, то й починає Гафію називати та прозивати на чім світ стоїть. П’янка, лайка та бійка, то три його рідних сестри були, з якими не розлучався ніколи. І милішими вони були йому за дітей та дружину. Гафія спочатку дуже близько до серця брала сімейні чвари, ночами не спала, проливаючи сльози, а потім змирилася зі своєю гіркою долею. Терпіла заради дітей. Щоб тата мали, коли малі та в школі їх безбатченками не звали, потім, щоб подружити, та на добру долю з батьком поблагословити. Коли залишилися вдвох, то якась апатія обгорнула жіночу душу. Мовчки слухала чоловікові п’яні дорікання, байдуже спостерігала, як біситься Остап, наче сатана в нього вселився.
Бувало, що грішила Гафія, просячи Бога, щоб забрав когось з них на той світ та припинив її муки. Але Всевишньому з високого неба видніше було, якою стежкою вести людину до вічного спасіння. У вісімдесят років стала вона вдовою. І так, наче святі хату перелетіли, як кажуть в народі. Але разом з тим, якась пустка в хаті зробилася. Така гіркота настала, наче Гафії вже й стало не вистачати чоловікової лайки. Ніби й свободи не хотілося. Не звикла вона до неї за шістдесят років сімейної в’язниці. Підступні хвороби стали підстерігати. Згадала жінка скільки їй років і сама стала збиратися на вічний спочинок. Але Господь мав інші плани щодо неї.
Якось, недільного дня, коли розцвіли півонії, які вона дуже любила, Гафія сиділа на лавочці біля хати, та згадувала своє тяжке життя. Білі півонії ароматом заполонили усе подвір’я. Біля хвіртки з’явився чоловік, який несміливо наблизився до неї з букетом червоних півоній.
– В мене червоні якраз розцвіли, а в тебе – білі, – почав, не вітаючись, та простягаючи їй квіти. – То я вирішив принести, а восени викопаю і посадимо…
Одинокий Тимко жив через три хати. Він знав усе Гафіїне життя. Бачив, як ображає її Остап, не раз допомагав у господарстві. А ще він був безнадійно закоханий в сусідку.
З молодшим на п’ять років чоловіком, вони прожили ще п’ять щасливих років. Тимко помер, а Гафія відійшла у небесний світ через два роки після нього.
– Я чекала вісімдесят років, щоби мати п’ять літ, які вартують тисячоліть. Щодня, щохвилини я відчувала себе щасливою, коханою жінкою. Я наче пташка літала, забуваючи про вік та про час, дякувала Богові за такий подарунок в кінці життєвої дороги. Він мені квіти дарував, допомагав у всьому, леліяв та шанував, наче сам ангел спустився на землю, – розповідала вона внучці.
А та переповіла мені неймовірну історію любові своєї бабусі Гафії, яка своїм прикладом довела, що щасливою і коханою можна бути у вісімдесят, у дев’яносто, і навіть у сто років.
Цвітуть півонії, чарують людей своєю красою і неймовірним ароматом. Червоні та білі. Символи чистої та ніжної любові…
Раїса ОБШАРСЬКА.
