Нині, при святій неділі, Галина грішить. Нарікає. Не має спокою в серці і злагоди сама з собою. Якась боротьба йде у ній і припинити її жінка не може. Вночі майже не спала. А вранці з важкою головою встала та пішла в сад, до квіток. А там – рай Божий. Півонії вже поскидали свої пелюстки на некошену траву і лежать собі біло-рожевим візерунком, не знаючи про її настрій. А ясь, так ще бабуся жасмин називала, то так цвіте рясно, так пахне, що аж млосно стає. І дзвіночки сині голівками гойдають, і ромашки війками вітрові підморгують, а він тихий та лагідний сьогодні.
Вчора з дочкою посперечалася. Саме так. Бо сваритися Галина не вміє. Відколи розлучилася зі злим та сварливим Петром, то вирішила, що сварка – остання справа в людських стосунках. Чоловік, слава Богу, швидко знайшов собі іншу, та десь подався з нею у світи, то й не дається чути. Оленці тоді п’ять років виповнилося, а сьогодні їй – двадцять п’ять. Галина всю свою душу в неї вклала. Про себе не думала. Дитині віддала все найкраще. Та школу закінчила із золотою медаллю, інститут, магістратуру, на роботу влаштувалася. Мала й хлопця хорошого, та чомусь розійшлися. А час минає, мов хмари пливуть у вітряний день. Вчора Оленка сказала, що подруги зійдуться, а потім в ресторан підуть святкувати.
– А чи ж на часі, донечко? – запитала Галина. – Війна. Щодня хлопці гинуть…
Оленка невдоволено скривилася:
– Мамо, до мене Марта аж з Польщі спеціально їде, Христина малу дитину з чоловіком залишає, то що я їх в хаті чи в саду буду приймати?
Галина нічого не сказала, але заснути не могла, якийсь важкий камінь лежав на серці. Їй зі згадки не сходив хлопець із сумними очима. Так вона його назвала. Колись, Галина, щоб донька ні в чому не була обділена, зайнялася підприємницькою діяльністю. Були ще батьки живими, залишала на них доньку. Кілька раз закордон поїхала на заробітки, то відкрила невеличкий магазин. Косметичні та побутові товари продавала. Ось той хлопець щомісяця до неї заходив. Військовий, бо все у формі був, а яке звання у нього, жінка не розумілася.
– Мені, пані, станки – підголитися треба, – казав завжди одну і ту ж фразу. І дивно було Галині, що такий молодий, а так говорить.
– Десь віку моєї Оленки, – думала. – Сім’ї ще не має, напевно, обручки не було на руці. Але спитати не посміла.
А це щось давно не бачила його, може, й на війну забрали…
Жінка постояла в садку, заслухавшись ранковим співом пташок, і змирилася з планом Оленки. Нехай так буде, як вона вирішила. Але з душі осаду не змогла змити, навіть, як сльозу пустила. Швидко пішла до хати, одягнулася і поспішила до свого магазину. Вчора гроші забула. Треба дочку привітати. Нехай сама собі щось купить, хіба вона розуміється на теперішній моді. І квітів не хоче магазинних. Он подвір’я цвіте трояндами – справжніми, а не тими, що на хімії зросли. Вони день постоять і в’януть, не любить їх Галина. А торт спекла. Поставила на столі посеред кухні. Прокинеться Оленка і зрадіє – її улюблений, «Київський».
Місто ще спало, але поодинокі перехожі поспішали до церкви. Галина і собі перехрестилася, проходячи повз храм і змовила молитву, просячи в Господа доброї долі для своєї дитини.
– Пора вже, пора. Вона ж у двадцять вийшла заміж. Хоча, якщо так, як у неї, то й не треба, – подумала з гіркотою.
Відчинила магазин, сіла в крісло. Включила комп’ютер, щоб переглянути новини. Аж тут голос знайомий:
– Ви, пані, нині працюєте? Як добре. Я вчора не встиг до вас зайти за станками.
– Та ні, я лише зайшла, але вам відпущу, – замешкалася жінка, дістаючи товар.
– А я думала, ви вже десь поїхали, – сказала, щоб заповнити паузу.
– Та ні, я поки що тут, в частині. Але готуємося, потрібно хлопців змінити.
– Коли вже це все закінчиться? – якось, з відчаєм, запитала.
– Прийде час, – відповів хлопець, а Галині чомусь сльози бризнули з очей.
– Та не переймайтеся, все буде добре, – став заспокоювати.
А Галина сказала:
– То ви пробачте, в мене своє. Ось в доньки день народження нині, надумала гучно святкувати, а там хлопці гинуть, неправильно якось виходить, не по-людськи.
– Ви чого? – підійшов, обняв за плечі, наче син. – Заспокойтеся. Люди мають жити, працювати, одружуватися, святкувати дні народження, а ми будемо воювати, бо така у нас робота. Така робота…
Раїса ОБШАРСЬКА.
