Мальовничий куточок Закарпаття, який так гарно оспіваний у піснях Івана Поповича, потопає у чарівних хвилях шовкової косиці. Я теж маленька піщинка цього краю. Гордість і радість переповнювали мою вразливу душу.
Скрипнула хвіртка. З повною сумкою газет на подвір’ї з’явилась наша листоноша Маріка Петрова.
– Чекаєш? – радісно запитала вона і гордо почимчикувала до хати, бо сьогодні 15-е число, а мій дід завжди тоді отримував пенсію.
Вхопивши газету, я миттю помчала у садок, на ходу читаючи заголовки, бо вони одразу кидались у вічі. На першому місці у мене була рубрика «Гумор», от і з неї почала читати. Сміялась без зупину, а сміятись я люблю, адже бабуся неодноразово стверджувала, що гарний настрій підвищує продуктивність праці.
Потім мою увагу привернула сторінка, на якій було дуже багато вишивки. У мене склалося враження, що я попала у якесь казкове царство – веселкове диво. Тут були вишиті рушники, подушки, серветки, сорочки, а найголовніше, що у центрі сиділа надзвичайно вродлива дівчина. Її очі, як два озерця, одразу зачарували мене. У цих зіницях було стільки доброти, ніжності і тепла… Очі – дзеркало душі – любила говорити моя бабуся, коли я ще була малою і мало чого розуміла.
Зазирнувши у глибину цих бездонних очей, я перенесла свій погляд на руки. Моєму здивуванню не було меж, коли я побачила, що рук немає. На мене з газетного фото дивилася дівчина з важкими фізичними вадами, бо глянувши на ноги, я побачила, що одна нога коротша за іншу.
Її погляд, мов магніт, притягував і пронизував до кісток, ніби промовляючи, не бійся, не дивуйся. У мене пересохло в горлі, якась невідома млість оповила все моє тіло, руки затерпли, в голові стукіт, ніби хтось забиває цвяхи. Це тривало, напевно, хвилин п’ять, аж поки я не прийшла до тями.
Здається, що я подорослішала на десятки років… З нетерпінням почала читати статтю, яка була присвячена цій дивовижній дівчині. Виявляється, що в неї були вроджені фізичні вади, але це не заважало їй вишивати. Всі ці шедеври були вишиті ногою. Від здивування і захоплення у мене ніби відняло мову.
Не відриваючись від статті, я мимоволі поринула у внутрішній світ героїні, сповнений людської доброти, яку вона так майстерно втілювала у свої творіння, залишаючи у них часточку себе. У кожному виробі світилась іскра життя, чиста душа і щире серце.
Дочитуючи статтю, я звернула увагу на просте запитання, задане журналісткою:
– Про що ви мрієте?
– У мене одна-єдина мрія – мати руки, – відповіла дівчина.
Що коїлось у моїй душі? Цей стан передати неможливо. Мені стало соромно. Як часто ми нарікаємо на долю, не хочемо і не вміємо цінувати те, що маємо, літаємо десь у хмарах, прагнемо чогось недосяжного. А ця дівчинка так мало хоче – рук. У мене вони є і я ніколи не задумувалась, що їх хтось не має.
– Боже, пробач мені!
Ридаючи, я стала на коліна, щоб випросити у Господа прощення. Молилась за цю дівчину, за її мрію, сиділа і довго дивилась у далечінь. Мені хотілось кричати на повні груди і вкласти у цей крик всю міць світу, ридати, мовчати…
Очі цієї дівчини так ніжно і благально дивились на мене, а слова, сказані про мрію – запали у самісіньке серце.
Газета випала з моїх рук. Чомусь пригадались Шевченкові слова, що у кожного своя доля і свій шлях широкий. Так, її величність – Доля – у кожного своя. І попри все, дякуймо Всевишньому за кожний прожитий день, за сміх, за смуток і той шлях, який приходиться кожному із нас пройти.
