– Ти, Ганю, співай, співай мені, а я записувати буду.
– А потім заграєш?
– Аякже! Заграю так, що друге село почує.
– А котре, друге, з якого боку? – допитується дівчина, зашарівшись, бо закохана в Івана-музиканта.
– З усіх боків, моя щебетушко, – відповідає хлопець і щось зосереджено записує в свій нотний альбом.
– А якої тобі заспівати, сумної чи веселої? – не вгаває Ганя.
– Про терен мені заспівай, мені під неї добре пишеться.
Ганя починає весело, а потім в голосі з’являються сумні нотки і вона, як завше, заплющує очі, щоб стримати сльози. А ті кришталеві краплини таки пробиваються з її голубих очей-озерець і котяться по щоках.
– Цвіте терен, цвіте терен, листя опадає… Ганя співає, Іван пише, світ за вікном мовчить, заслухавшись піснею.
– Ну що, тепер, давай ти, – просить хлопця Ганя, закінчивши співати. Він, для годиться, спершу відмовляється, а потім повагом підходить до шафки і дістає скрипку.
– Цю мелодію я дарую тобі, – говорить тихо, майже самими губами, і стає натхненно одухотвореним…
Ріс Іванко круглим сиротою. Батька його ніхто не знає, а мати померла молодою, залишивши семирічного хлопчика з дідусем Данилом. Хотіли в дитячий будинок забрати малого, та той не дав. Вирішальну роль тоді зіграли його педагогічні здобутки – був заслуженим учителем, мав повагу в районі та області, не кажучи вже про сільських жителів, для яких він був добрим порадником в багатьох справах. Данило Карпович тоді твердо сказав: «Чужих виховую і свого виховаю!» І йому ніхто не смів перечити. Так і жили удвох. Усі свої знання та вміння, разом з любов’ю, вкладав у внука. Той блискуче закінчив школу, музичне училище, вступив до педагогічного вузу на музичний факультет. Там і проявилися його композиторські здібності. Це сталося навесні, коли хлопець зустрів Ганнусю. Дівчина, після закінчення медичного училища, приїхала за призначенням до них в село. Працювала в фельдшерському пункті медсестрою. Познайомилися вони на танцях в сільському клубі. Коли високий чорнявий хлопець запросив тендітну білявку до танцю і вона глянула в його карі очі, то наче крила виросли за спиною. Кружляла в танці, землі не чуючи під собою, усе в її єстві перевернулося. Закохалася з першого погляду. Іванко теж не був байдужим до дівчини, але в почуттях стримувався, давалося взнаки дідусеве виховання. Але усю свою молоду пристрасть він тоді став переливати в музику. Особливо гарно писалося Іванкові тоді, коли Ганя співала. Її голос проникав хлопцеві в саме серце і там, в унісон кохання, народжувалася чарівна мелодія…
Коли Іванко пішов на війну, Ганя перестала співати. Всі пісні з її життя викреслила навісна біда. Тепер вона щодня молилася. Навіть хотіла сама на передову попроситися, у військкомат звернулася, але статечний начальник суворо сказав: «Їдь, звідки приїхала, мала». Те «мала» ще довго пекло Ганю. Не втрималася. Зібрала нехитру валізу і поїхала шукати свого коханого. Один-єдиний скупий лист написав хлопець. Закінчувався він так: «Здолаємо ворога, повернуся, будуть в нас музики грати!» Та Ганя не стала чекати. Довгою була її подорож. Наслухалася, надивилася, наплакалася… Дізналася, що Іванко поранений і перебуває в госпіталі у Львові. Вирушила туди. Темніло… Ганя ледве переставляла ноги. Втомлена та голодна добралася до лікарні. Зупинилася під вікнами, які світилися. Тяжкі думи роїлися в голові. Боялася страшних здогадок. І раптом… Вона почула скрипку. Здалося, увесь світ затих, ні, він пропав. Ганя підняла голову. Ще недавно захмарене небо, густо всіялося золотими зірками. А десь з-поміж них, на весь всесвіт лунала найкраща і наймиліша Іванкова мелодія.
