П’ять років тому, 1 лютого 2012-го, обірвалося життя уродженця с. Росохач на Чортківщині, поета-політв’язня більшовицької системи, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, члена міжнародного ПЕН-клубу, правозахисника Степана Сапеляка.
…Того чорного ранку мені зателефонувала Степанова дружина. Екранчик мобілки висвітлив слово “Сапеляк”, але замість звичного голосу Степана почув схлип Світлани: “Богдане!..” Шалено забилося серце, і між двома його ударами я видихнув: “Невже?” “Так, о п’ятій годині… Нема вже нашого Степанка…” І розридалася.
Так трапилося, що наступного дня озвався до мене з Києва наш відомий земляк, письменник Євген Дудар. Для початку він звично пожартував, а почувши сумну новину, онімів, потім продовжив умить охрипло: “Хай спочиває з Богом! Світлий був чоловік. І надзвичайно талановитий…” У цих двох визначеннях – дуже точна характеристика Степана. Це я чув, бачив, відчував у різних ситуаціях упродовж майже двадцятирічної дружби з Поетом від Бога і Християнином од мами й тата. У них Степан, як свого часу він написав у “Життєгласі”, “вчився Псальму і пізнавав Слово”, що згодом стало “суттю і голосом” митця. Відстраждавши майже дев’ять літ у тюрмах та концтаборах, С. Сапеляк у революційних 1990-х не закликав, як деякі вчорашні перелицьовані парторги, вішати “комуняку на гіляку”, не сіяв зерна розбрату, а плекав хліб єдності, прагнув до консолідації нації і робив для цього все, що міг.
Він любив людей і довколишню природу. Ми бродили з ним лісом, котрий починається відразу ж за подвір’ям його родинної хати в Росохачі на Чортківщині, й Степан розмовляв не лише зі мною, а й з деревами, травою, пташками. І здавалося, що дерева шелестять із вдячністю, трава росте швидше, птаство співає веселіше… Він показував мені джерело, до якого звідусіль приїжджали незрячі, щоб промити очі цілющою водою, а на горі над ним – залишки схронів вояків УПА. Я слухав його неквапну, виважену на терезах думки мову і розмірковував над тим, що Степанові вірші, наскрізь проникнуті вболіванням за долю України, у стократ підсиленим його стражданнями в Сибіру, теж промивали, тільки не очі – свідомість тисячам, а може, й мільйонам земляків, сущих на рідній землі та в еміграції.
Його не раз запитували, чому він мешкає у Харкові, а не повернувся на Тернопільщину. І мусив пояснювати, що йому після звільнення з хабаровського заслання заборонили прописуватися в отчому краї. Було дозволено жити тільки в Донецькій або Харківській областях. 1983 року Степана “під гласним наглядом” КДБ поселили у селі Безлюдівка (Хорошеве) поблизу Харкова. У цьому місті й зустрів Світлану, вони замешкали на вулиці Остапа Вишні, виховали трьох дітей. Щоправда, коштів завершити будинок не вистачало, але Степан міг поділитися останніми грішми з тим, хто просив їх. І не продав совість та честь навіть за великі суми, що їх пропонували йому перед виборами та в інших складних життєвих ситуаціях.
Тернопіль у хронографії долі С. Сапеляка був позначений на початку чорною барвою. Тут Степан сім місяців мучився у підвалах сірого будинку на вулиці Коперника, де нині Музей політв’язнів та репресованих, а тоді ворушив далекосяжними щупальцями спрут обласного управління КДБ. 24 вересня 1973 року Тернопільський обласний суд у закритому режимі виніс С. Сапелякові вирок за ч. 1. ст. 62 Кримінального кодексу УРСР (“Антирадянська агітація і пропаганда”) і ст. 64 (“Організаційна діяльність та участь в антирадянській організації”) – п’ять років позбавлення волі й три роки заслання. Так він став “політзеком”, а його Слово потрапило до підконвойної літератури.
А за рік до того був особистий протест С. Сапеляка, який тоді навчався у Львові, проти агресивного свавілля комуністичного диктату. 29 жовтня 1972-го після чергових арештів (поета й учасника національно-визвольного руху Ігоря Калинця та інших борців) Степан написав на ім’я генсека ЦК КПРС Л. Брежнєва та першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького відкриту заяву, в якій висловив незгоду супроти арештів української інтелігенції. Незабаром вступив до створеної в своєму родинному селі підпільної організації, котра намітила собі за мету боротьбу за незалежність України. Очолював цей гурт молоді Володимир Мармус.
Уночі з 21 на 22 січня 1973 року до 55-ї річниці проголошення Української Народної Республіки та 54-ї річниці Акта Злуки ЗУНР і УНР учасники згаданої групи вивісили в Чорткові жовто-блакитні прапори і розклеїли написані від руки листівки: “Свободу українським патріотам!” (йшлося про репресії 1972–1973 років проти шістдесятників, так званий “Генеральний погром”), “Ганьба русифікації”, “Хай живе зростаючий український патріотизм!”
19 лютого 1973 року КДБ заарештувало С. Сапеляка. У лютому–червні було взято під варту інших сміливців із групи. Степанові, крім того, інкримінували вірші антирадянського “наклепницького” змісту з метою “підриву й повалення суспільно-політичного ладу в СРСР та відриву Радянської України від Союзу…”, а також прослуховування “ворожих голосів” – закордонних радіостанцій.
Покарання він відбував головним чином у концтаборі ЖХ-389/36 у селі Кучино Пермської області. Тут у 1974–1978 роках брав участь у численних голодуваннях та протестах в’язнів. Був одним із наймолодших “політзеків”, його поважали, любили й опікувалися ним. Коли Степана побили наглядачі, вибухнув страйк протесту, до якого прилучилися 45 ув’язнених…
Згодом Тернопіль забарвився в долі Степана у світлі тони. Тут він у 1995-му був відзначений Всеукраїнською премію ім. Братів Богдана і Левка Лепких. Це відбулося через одинадцять років після того, як С. Сапеляк був прийнятий до ПЕН-клубу (згодом Степан став співзасновником його українського відділення). У 1987 році в Брюсселі (Бельгія) вийшла у перекладі німецькою мовою збірка віршів “День молодого листя”. 1988 року Степан Сапеляк нагороджений премією імені І. Франка (США). Того ж року побачила світ друга поетична книжка – “З гіркотою в камені” (Нью-Йорк, США), ще через рік третя – “Без шаблі і Вітчизни” (Торонто, Канада). На запрошення ПЕН-клубу їздив до Німеччини, побував у Канаді, США й Англії. Повернувшись до Харкова, розпочав боротьбу за незалежність України, став автором-засновником позацензурного журналу “Український вісник”, засновником філії Української Гельсінської спілки, співфундатором Української Асоціації незалежної творчої інтелігенції. Був організатором і учасником багатьох мітингів і акцій протесту протягом 1988–1991 років. У 1993-му за книгу віршів “Тривалий рваний зойк” (Київ, 1991 р.) відзначений Державною (нині Національна) премією України ім. Т. Шевченка. Також у 1993-му вийшла збірка “Журбопис”, згодом теж у Харкові – книжки поезій “Страсті по любові” (2000 р.), “Во ім’я слова” (2007 р.) та спогадів “Хроніки дисидентські від головосіку” (2003 р., доповнене видання – 2007 р.) Відзначений преміями ім. Володимира Свідзинського (2003 р.), фонду Воляників-Швабінських (2009 р.), орденами “За заслуги” ІІІ ступеня (2005 р.), “Хрест Івана Мазепи” (2009 р.), медалями “В’язень сумління” (2001 р., 2006 р.).
Не менше як премію ім. Т. Шевченка та інші високі нагороди С. Сапеляк цінував звання “Почесний громадянин Тернополя”, що рішенням сесії міської ради отримав у 2011 році. Дуже гордився таким пошануванням. Тут, у Тернополі, мав чимало щирих друзів. Серед них (називаю прізвища за алфавітом, щоб нікого не образити) – Євген Безкоровайний, Богдан Ничик, Михайло Ониськів, Роман Півторак, Орест Савка, Віра і Дмитро Стецьки, Богдан Ткачик, Микола Ткачук, Євген Удін, Віктор Уніят, Петро Федоришин, Богдан Хаварівський (він чи не першим із тернопільських діячів налагодив ділові контакти із Степаном, започаткував у Державному архіві Тернопільської області його особовий фонд)… Зазначу також, що в останні роки С. Сапеляка у Тернополі найчастіше приймав директор ВПУ № 4 ім. М. Паращука Роман Півторак, який почав створення у цьому училищі музею поета ще за його життя. Також Р. Півторак опікувався матір’ю і братом С. Сапеляка під час їхніх поїздок до Харкова: торік – на творчий вечір у театрі опери й балету до 60-річчя Степана і кілька днів тому для його проводів ув останню дорогу. А ще завдяки панові Роману відбулося врочисте вшанування Ганни Костівни, мами Степана, з нагоди її 80-річчя, й син дуже радів із цього.
…Відійшов у вічність видатний поет-дисидент, публіцист, правозахисник. Згасла зоря особистості з чуйною душею і великим серцем, життєлюбною вдачею і незламним характером. Людина, яка творила історію, вже теж історія. 1 лютого Україна стала меншою на свого великого сина, а країна Поезія – біднішою на Митця з неповторним голосом. Нам ще належить осмислювати й осмислювати його вклад у скарбницю світової літератури, розшифровувати мудрість і таїну впливу його Слова, котре світиться високою духовністю і божественною аурою Абсолюту. Поки що найповніший творчий портрет Степана Сапеляка належить докторові філологічних наук, професорові Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка Миколі Ткачуку. Це ґрунтовне дослідження “Скорботна пісня України (творчий портрет Степана Сапеляка)”, опубліковане у першому томі виданого в Харкові 2011 року тритомникові творів С. Сапеляка “І каміння те стало хлібами…”
…За два дні до несподіваного відходу Степана в засвіти він зателефонував мені й розповів, що розпочав писати велику статтю про те, що нам треба згуртовуватися в боротьбі за істинну незалежність України, за рідну мову. “І ви у Тернополі теж не мовчіть, – наголосив поет. – Недруги хочуть нас роз’єднати, пересварити між собою. Не допускайте розбрату, пам’ятайте, що ми сильні тільки разом…”
То були останні слова, що я почув од Степана. Після тривалого рваного зойку від туги через втрату того, хто благословив мене в літературу, сприймаю їх як заповіт Великого Українця. Вічна тобі пам’ять, друже! Вдивляюсь у твої глибинно добрі очі на світлині – й, здається, відчуваю, як добрішаю сам. “Незів’яле листя”, твоя датована 2011 роком збірка з автографом “Найближчому і найсердечнішому другові”, завжди буде зі мною, і я вкотре вчитуватимусь у рядки:
“Слово – хлібино моя і Покрово
Мови моєї і Книги святої…”
“Слово, хлібино моя. Мій ти Покуть.
Мово – свободо моя українна.
Слово розіп’яте й соняшнооке,
Мово – незламна і Святонагірна…”
“В озвученім Слові моєму, матусю,
В терцині терпцю нестерпного терпцю,
У цей пізньоцвіт я до вас озовуся,
Озвуся на вість, осяяную серцем…”
І до останнього свого дня подумки спілкуватимусь із тобою, Степане: радитимусь, ділитимуся сокровенним, чекатиму оцінки, питиму мудрість із твоїх релігійно-національних джерел. Для мене ти – живий.
