Віктор Васильович не спішив іти додому, де вже зачекалася його дружина Людмила. Він так втомився від постійного стогону, сліз, від слів, що краще померти, аніж жити в інвалідному візку. Та найстрашніше те, що він сам винен у біді своєї дружини і від цього не може ні сховатися, ні щось змінити. Та хіба ж він планував ту жахливу аварію, коли вони, щасливі та радісні, поверталися додому із Буковелю. Він, Людмила і їхня донечка Юленька.
На повороті його автівку несподівано стало нести, як листок на вітрі, і вдарило у кам’яний стовп. Віктор і досі не розуміє, як вони з донечкою лишилися майже неушкодженими, а Люда блискавкою вилетіла з машини на тротуар, адже і пасок безпеки був при ній, і дверцята закриті. Згодом експерти, що розбиралися у цьому, назвуть свою, іншу версію: про те, що Людмила знехтувала паском, дверцята авто були привідчинені й він, Віктор, значно перевищив швидкість. Як наслідок – перелом двох нижніх кінцівок, сильно пошкоджений хребет.
Спершу Людмила сама заспокоювала Віктора, коли він безутішно ридав біля її ліжка в реанімації. Коли ж дізналася, що її чекає інвалідний візок, стала дорікати йому своїм каліцтвом і зруйнованим життям. Мати Людмили, пані Ольга, змушена була забрати до себе Юленьку, бо доглядати за нею жінці було не під силу.
Як вона сумувала за донечкою! Бачила дівчинку рідко, бо матір не мала можливості часто навідувати їх – вдома проживав важкохворий Людмилин вітчим, який замінив їй батька. Прикро було на душі, коли чула, як Юля вередувала, просилася додому, і переконати донечку, що тепер її рідний дім тут, Людмилі не вдавалося. Юленька стала відвикати від неї, на її очах тулилася до бабусі.
…Дорогою додому Віктор побачив молоду дівчину, що сховалася від дощу під деревом. Поруч на траві стояла велика сумка. Чомусь стало жаль незнайомку, і він зупинив авто. «Сідай, красуне. Підвезу», – відчинив двері свого нового авто. Дівчина, що назвалась Софією, сміливо всілася і лукаво усміхнулася Віктору: «Я далеченько від траси живу, але хоча б до села довезіть – далі пішки доберусь». Віктор з цікавістю розглядав в дзеркальці її симпатичне личко. Насолоджувався запахом її парфумів, що розлився у салоні. «Довезу тебе до самого дому, якщо хочеш. Лишень розкажи мені про себе», – несподівано для себе самого він зупинив автівку. Чомусь захотілося, щоб товариство з цією чарівною незнайомкою затягнулося чимдовше. Софія легко вступила з ним у розмову. Так, наче вони знали одне одного давно.
Вона – сирота. Ще коли була маленькою, її найрідніших позбавили батьківських прав. Живе у своєї хрещеної. Після закінчення інтернату влаштувалася на будову в Тернополі різноробочою. Живе у найманій квартирі.
Щось запекло Віктору всередині. Він легенько взяв у руки її долоні: «Такі тендітні пальчики не можуть так важко працювати. Хочеш, я зроблю легшим твоє життя?», – він прострелив дівчину своїми терновими очима.
Наступного дня Віктор чекав Софію біля її брами, щоб відвезти до Тернополя. Наполіг розрахуватися з роботи. Запевнив, що буде сам оплачувати квартиру, купить їй нове модне вбрання, аби лишень вона полюбила його. Тільки знати про це ніхто не повинен. І те, що він старший від неї на двадцять років, нехай не лякає її: він ще досить сильний і енергійний для любові до Софії. Відрадно, що і він живе у Тернополі.
Усе частіше й частіше Віктор затримувався на роботі. Людмила відчувала: тут щось не так. Останнім часом чоловік став надто чепуритися, чого раніше вона не помічала. Придбав нові парфуми. Ніби жартома натякнула, що й у неї парфуми закінчились. Віктор аж виструнчився: а навіщо вони їй? Все рівно ж у хаті сидить. Людмила гірко усміхнулася: «А й справді – навіщо? Дарма гроші викидати! Тепер мені вже нічого не потрібно, так, Вікторе?» Вона змахнула набіглу сльозу, а потім додала: «Знаю, нецікава я тобі стала. Кому потрібна каліка? До іншої бігаєш. Скажи, ти любиш її?» Вона дивилася просто у вічі Віктору, і він не витримав її погляду – болючого, розпачливого – і відвернувся.
«Ти у мене одна, єдина. Що ти вигадуєш, Людочко? Ти ж знаєш, що робота в мене відповідальна. Іноді й затриматись треба. Пильнувати її мушу – кошти на твоє лікування йдуть чималі», – сказав Віктор. Жаль ще більше кував тіло Людмили: про кошти на лікування міг би не нагадувати. Однак переконання чоловіка про те, що вона у нього одна, трішки її заспокоїло, допоки не підслухала його телефонну розмову. «Не ображайся, сонечко, на ніч зостатися не можу. Ти ж знаєш – не відпускає домашній хвіст. Я й так достатньо часу з тобою проводжу. Цілую тебе, золотце моє», – голос у Віктора був піднесений.
Людмилі запаморочилося в голові. Як він міг так підло ввести її в оману, на кого проміняв? Як він міг? З усієї сили штовхала інвалідний візок і зупинилася перед Віктором.
«Ти не спиш, Людмило? Я думав, ти заснула», – спитав він. Людмила відчинила дверцята шафи: «Сам збереш чи допомогти тобі? Щоб я більше тебе не бачила!»
Віктор мовчки став пакувати сумку. Людмила все ж надіялася, що він стане просити вибачення, перепросить її. Але він просто втік. Тихо, без пояснень, як злодій. І тоді вона зателефонувала Насті – своїй найкращій подрузі. І вони обидві плакали. «Досить, досить сліз, Людочко! Я візьмуся за тебе! Ми разом візьмемося за твоє здоров’я. Але найперше, що зроблю – привезу сюди Юлю!»
Було важко, ой як важко! І безкінечне рюмсання Юлі: до бабусі хочу! І масажі, розтирання, які робила їй Настя за порадою Наталі Земної. Але це було того варто! Людмила вийшла з чотирьох стін на вулицю. У парк, де пахло соснами і ялинами.
Якось вони з Настею аж здригнулися від дзвінкого Юлиного: «Таточку!» Назустріч їй ішов Віктор зі своєю новою пасією. Дрібненькі сльозинки полились по личку дівчинки: «Де ти так довго був? Я скучила». Софія, зловтішно усміхаючись, потягнула його за руку: «Облиш цю сцену! Ця дитина не твоя – некрасива така дівчинка! Вона зовсім не схожа на тебе! Я тобі сина народжу. Він буде особливий, не такий, як усі. Обіцяю!»
Її регіт покотився доріжкою, задзвенів у голові Людмили, ножем різав на шматки серце. Вони повернулися додому, всю дорогу заспокоюючи Юлю.
Час збігав, як з горба – швидко й непомітно. Уже Юленьці час до школи йти. Усе необхідне – скупили. Залишилося лише довідку взяти в педіатра. «Давай ти нині без палички підеш, Людо. А я підтримаю тебе, не хвилюйся», – запропонувала Настя. На щастя, черга до педіатра була невелика. Враз почувся істеричний плач молодої мами, що вийшла з кабінету з дитям на руках. Поклавши маля у візочок, ввімкнула телефон: «Я в розпачі, Вітю! В розпачі, розумієш? Педіатр підтвердив діагноз, який поставили Сергійкові у пологовому. Ти хоч розумієш, що це таке? Приїжджай забирай нас чимшвидше звідси. Жити не хочеться, усі діти – веселі, здорові, а наш…»
У Людмили серце стиснулося від побаченого. Від хвилювання заціпеніла і Настя, яку тягнула за руку Юленька: «Наша черга минає». Як же вона схожа на Віктора! У голові Людмили чомусь зринули слова: «Я народжу тобі сина. Він буде не такий, як усі. Ця дитина – не твоя, некрасива така дівчинка».
Марія МАЛІЦЬКА.
