Риська не знала китайської мови. Українську розуміла, але вимовляти слів не могла. Вона старалася говорити, але зі сказаного нею речення виходило лише кілька складів бурмотіння, якого не розуміли люди. Хтось жалів малу, хтось насміхався з неї, а вона дуже нервувалася, від чого її починала сильно боліти голова. Тому вона вирішила мовчати. «Мала, німа, дурна», – такі слова вона чула про себе дуже часто, але не ображалася, не розуміючи їх змісту. Для баби вона була – Риська.
Народилася Рися слабенькою і кволою. Батько її був алкоголіком. Він часто бив маму, тому мала була переляканою ще внутрішньоутробно. У мами була анемія від постійних стресів та недоїдання. Росла дитина у злиднях. Її вже мали вилучати із сім’ї, але коли Орисі виповнилося два роки – батько пропав безвісти. Їм стали допомагати служби і добрі люди. Але мала Рися була особливою. Затримка розвитку через якусь патологію зробила прихильною до неї бабу Софію – мамину маму. Та зрозуміла, що з дитини можна мати зиск. Вона зробилася опікуном і забрала малу до себе в село. Оформила їй інвалідність і стала одержувати гроші. На той час вже знайшли втопленим у річці Орисиного тата, а мама подалася в світ на заробітки.
Коли Рисі виповнилося вісім років, баба відвела її до сільської школи і домовилася, щоб прийняли, бо здавати в спеціалізований інтернат не хотіла. Школа була для Рисі мукою. Вона часто пропускала уроки, тікала в кар’єр за селом і там пересиджувала кпини і відкриті знущання
однокласників.
Після стресу в дівчинки завжди починалися конвульсії. Але баба знайшла ліки – звіробоєвий чай з молоком, який на диво зупиняв напади. Рисі доводилося завжди з собою носити пляшечку із рятівним напоєм.
Для Орисі раєм було літо. Гонила пасти корову з бабою, а потім – сама. Вона любила свою корову, розуміла її. І там, на пасовиську, під синім шатром неба і нескінченним зеленим килимом трави, що переперезався синьою стрічкою річки, вона була щасливою. Вивчивши усі яри, кущики і джерельця, там, серед природи, вона була дитям землі, що її приймала такою, як вона є…
Якось на пасовиську, що було далеко за селом, малу застала злива. Блискавки розсікали небо, котре вмить потемніло і зробило ясний день похмурим вечором, били громи. Над лісом світ розчахався навпіл. Рися, що завжди трималася осторонь пастухів, стала гнати корову ближче до них, а та, наче сказилася. Напевно, теж злякалася грому. Перестала слухати Рисю, хоч та вже й палкою її била, і просила, і плакала, а вона, замість того, щоб іти додому, погналася на поля, де стояла скирта торішньої соломи. Біля неї зупинилася обезсилена, мокра Рися, яка ще й загубила черевичок, коли бігла. Дівчинка сіла під скирту і їй здавалося, що надходить кінець світу.
Раптом вона почула, наче щось заворушилося. Поглянула, а там був Лі. Так вони знайшли один одного…
Лисиця жила в старій скирті соломи. Вона зробила там нору і вивела лисенят. Ловила мишей, а деколи й зайченята траплялися. Вона пильнувала трьох кумедних лисенят, оберігала їх від диких собак, вилизувала шерсть. Біда
прийшла раптово, разом з мисливцями, що робили облаву. Коли вони волокли її за хвіст кровавою стежиною, останній погляд лисиці був спрямований на скирту. І думка тяжка була її про дітей, і сльоза остання з карого ока впала гарячою краплиною на суху стерню. Двоє лисенят через тиждень померли…
Орися, долаючи страх, розгорнула солому і побачила його.
– Лі, лі, лі! – вихопилося в неї.
Вона взяла на руки обезсилене лисеня й інстинктивно дістала з кишені пляшечку з чаєм та молоком і стала його годувати. Лі глянув на Рисю. Їхні погляди зустрілися. Що кожен з них думав у цю мить не знає ніхто, лише ці двоє. Рися забула про все на світі: і корову, і загублений черевичок, і грозу, яка вже вщухала. Маленький рудий клубочок притулився тільцем до малої і грів її.
Рися стала щодня пасти корову в цьому місці. Вони з Лі пили з однієї пляшечки, їли хліб зі смальцем та варені яйця, які баба давала на пасовисько. Поблизу було джерело. Якось Рися застала Лі біля нього. Він підріс та змужнів. Вночі полював на мишей, шукав солодке коріння. Щоранку він став зустрічати дівчинку біля великого каменя і проводжав її, коли потрібно було гнати корову додому. Найбільше Рися боялася, що його побачать інші пастухи і заберуть собі, але, на щастя, все обходилося. Вона завжди здалеку помічала його і аж наспівувала:
– Лі, лі, лі! Він підбігав, лизав її щічки, весело крутив хвостом, скавулів. Корова теж його впізнавала.
Йшло до осені. Вчора баба була на базарі і купила Рисі все до школи.
– Вже завтра не поженеш пасти. Буду корову в саду припинати. Там трави є досить. А нині ще жени, – поплескала малу по плечі, вручаючи кульок з їжею.
Так тяжко Рисі ще не було ніколи. В неї дорогою аж приступ стався. Але вона вирішила, що після школи буде бігати до Лі, а може, й забере його до себе додому та поселить у хлівці, де теж є солома.
Лї її чекав. Корова паслася. Вони бігали, гралися, Рися падала, прикидалася мертвою, а Лі тягнув її за курточку і гарчав, наче собака. Орися гладила Лі. І раптом… вона стала говорити… Усі слова, які вона тримала в собі, стали литися з неї, немов чистий потічок, що шумів неподалік.
– Я тебе люблю, Лі! Ти мій найкращий друг! Підемо до баби, будемо жити разом. Я буду ходити до школи, а ти будеш чекати на мене!
Орися говорила і сльози горохом котилися з її голубих глибоких очей.
Лі все розумів. Він мовчав і слухав. Потім підійшов до Орисі. Лише раз лизнув її солоні сльози і, похнюпившись пішов навпростець через поле, до далекого лісу, що, наче гриб, чорнів за пасовиськом. Його пухнастий хвіст понуро волікся за ним. Рися дивилася незмигно на Лі, мов на палаючий факел, що ставав рудою цяткою, яка поволі згасала, аж поки не розтанула вдалині, наче чудесне марево…
Раїса ОБШАРСЬКА.
