Насправді, я не знаю, чи він піаніст. Я лиш так подумала, що цей чоловік, ймовірно, піаніст. Бо він був трошки сутулий, мав довгі худі пальці, як у музикантів, і було в усій його особі щось інтелігентне. Тому мені і видалось, що він піаніст. Він був приблизно того віку, коли важко визначити, чи людина уже на пенсії, чи передпенсійного віку, десь приблизно на тому рубежі. Волосся темно-сиве, густе, зачесане догори, як у тих чоловіків з фронтових світлин, що у нас вдома в альбомі. Хоча він був поважного віку, та щось молодече збереглось у його очах, усмішці, та навіть в усій його сутулій поставі – щось юнацьке. Він був красивий і старість не мала над ним влади. Але ота печаль…
У нього на чолі наче був відпечаток якоїсь незрозумілої глибокої журби. Що це? Звідки і чому? Мені захотілось зануритись, пірнути у глибини тієї печалі, засвітити там свічечку і зробити його чоло і погляд трошки веселішими…
Ах… А ще він мені видався таким схожим на дядю Рому, татового рідного брата. Таким схожим…
Я любила дядю Рому, він до нас часто приїжджав у гості. Завжди був у краватці, піджаку, і зі своєї сумки традиційно діставав для мене шоколадну вафельку «Рошен». Я їх і донині люблю, ці вафельки в червоній обгортці, від дяді Роми.
Тому мені піаніст видався рідним, своїм, близьким. І мені захотілось розридатись, і сказати, розповісти йому, що вони всі померли, всі-всі, наче змовились. І тепер там, де було стільки голосів і сміху, тепер так… тихо. Невиносима німотна тиша! І мені захотілось сховатись за його широкі сутулі плечі, щоби вони стали для мене огорожею, охороною, щитом від… смерті. Принаймні до якогось часу.
Я не знаю хто він, піаніст, чи ні. Але він так неймовірно схожий на дядю Рому…
Неля ДРИБОТІЙ.
