Зимовий дощ тужив холодними слізьми. Під кущами ховалися від важких крапель клаптики снігу.
– Яка зима – такий настрій, – мовила сама до себе Леся.
– Мур-р-р-р, – погодився з нею кіт Дон Жуан.
Котяру так нарекла Лесина подруга. Бо ще змалечку ластився до прекрасної половини й повністю ігнорував представників сильної статі.
Леся відсвяткувала Новий рік з Дон Жуаном. Її кликали до себе подруги. Відмовилася. Сказала, що почуває себе не дуже добре. Це була неправда. Просто, замкнулася у своїй самотності…
– Кожен у цьому світі повинен знайти свою другу половинку. Бо, не знайшовши її, ми залишаємось напівчимось, – сказав їй колишній наречений, коли пропонував заміжжя.
Олег вміг гарно говорити й залицятися. За це його любили дівчата.
…До весілля не дійшло. Леся простила б Олегові походеньки, бо не він перший, не він останній крутив голову дівчатам, поки не одружився. Але коли її на вулиці перестріла ця дівчина… Ще зовсім дитинисько, а вже народжувати скоро.
– Не забирайте його в мене, благаю вас, – просила зі слізьми на очах незнайомка.
– Кого не забирати? – нерозуміюче запитала Леся.
– Олега.
– Але ж він…
– Нічого не розповів про мене? Ми з ним… Мені ще сімнадцяти не було… Батьки сказали, що підуть до суду, якщо Олег… Ви розумієте… Я ж неповнолітня… Ви ж не хочете, аби Олега засудили?
– Це шантаж?
– Він батько нашої дитини. Сина…
Олег зайшов після роботи. Леся поклала перед ним нещодавно куплені обручки.
– Вони тобі знадобляться. Може, розмір підійде твоїй юній вагітній пасії.
– А вона що?.. Ти її бачила? Але я не можу з нею одружитися. Де ми будемо жити? В її тісній квартирі? Чи з моїми батьками і молодшим братом? Так, я непогано заробляю, і, гадаю, колись зможу придбати власне житло. Але зараз…
– Тобі, взагалі, хто більше до вподоби: я, чи моя подарована батьками квартира?
– Що ти таке кажеш. Я кохаю тебе…
…Минув час. Олег встиг розлучитися зі своєю юною дружиною і знайти нове, матеріально забезпечене, кохання. А Леся рятувалася роботою. Коли ж нападали смутки, діставала свою скрипочку. Колись навчалася в музичній школі. Грала сумні мелодії. Дон Жуан, відчуваючи своєю котячою душею настрій господині, йшов в іншу кімнату. Може, також сумувати на самоті.
…Перед новим роком на фірму, де працює Леся, приходив її колишній однокурсник. Михайло працює в благодійному фонді. Просив допомогти одній родині. Там троє дрібних дітей. Найменшій дівчинці збирають гроші на операцію. Шеф обіцяв щось подумати стосовно допомоги, та Леся знала: з його скнарістю даремно чогось очікувати. Але, хоча вона права рука шефа, фінансові справи вирішував тільки він.
Леся згадала, що десь записала адресу цієї родини. Так ось вона. Живуть в іншому мікрорайоні. Трохи далекувато.
Леся поспішала до магазину. Поклала в корзину цукерки, мандарини, іграшки, дитячі книжечки. Вдома все це запакувала в різнобарвні обгортки. І поклала декілька купюр в конверт. Викликала таксі.
Двері відкрила молода жінка. Здивовано дивилася на Лесю.
– Мені вашу адресу Михайло з благодійного фонду дав, – пояснила.
Жінка усміхнулася. Запросила в оселю. Дітлашня з цікавістю розглядала незнайомку.
– А я до вас із новорічними подарунками. Трохи спізнилася, бо довелося все самій розносити, – імпровізувала.
– А ви фея? – запитала найменшенька.
– Ну… так.
– А ваш помічник – маленький принц?
– Ага.
– Він захворів?
– Ноги намочив у калюжі. Тепер кашляє.
– Може, інший принц допоможе.
– А… його нема.
– Треба пошукати, – міркувало дівчатко. – А, може, він сам вас знайде.
Леся усміхнулася.
– Ілонка любить вигадувати різні історії, – мовила мама дівчинки. – Інколи здається, що вона живе в іншому світі, в своїх вигадках, і, може, це їй допомагає.
Дітлахи з радістю розглядали неочікувані подарунки.
– Мені пора, – сказала Леся й помахала їм рукою.
Батьки дякували за гостинці та гроші:
– Це так несподівано. Ми навіть не запитали, як вас звати.
– Фея, – відповіла жартома.
Бралося на вечір. Калюжі підмерзли. Таксі поблизу не було. Неподалік зупинки Леся посковзнулася і добряче втовкла коліно.
– От що каблуки з жінками роблять, – почула насмішкуватий чоловічий голос. – Давайте руку.
– Якби вулиці посипали…
– Я таксі зловлю. І поїду з вами. Погляну на вашу травму.
– Яка травма? Поболить і перестане. А, взагалі, ви хто?
– На швидкій працюю.
– А я думала – принц, – прошепотіла, обмацуючи втовчену ногу, Леся.
– Що ви кажете?
– Бажаю здоров’я комунальникам.
Матвій, так звали «принца» зі швидкої, довіз Лесю додому, як годиться, надав допомогу. Записав на серветці свій номер телефону.
– Дзвоніть, коли треба.
…Дощ і не думав вщухати. Наче, переплутав пори року, забувши, що зараз зима. Ще й розмова з матір’ю… Батьки щоразу нагадували Лесі, що їй уже тридцятка на носі, а вона досі сама. От і нині матір розповідала, що зустріла в магазині Лесину однокласницю Таню з дітьми. Такі славні хлопчики. Леся натяк розуміла…
Зіжмакала серветку, що лежала серед візитівок. Хотіла викинути. Та це ж… номер телефону «принца» зі швидкої. А, може… Набрала одну цифру, другу, третю…
– Алло! – почула в слухавці.
– Добрий вечір. Що ви можете порекомендувати для поліпшення настрою під час хронічно-затяжного зимового дощу?
– А ви?..
– Леся.
– Можу запропонувати смачну вечерю в моєму улюбленому ресторані. Якщо дочекаєтесь, коли закінчиться моя зміна. Ще недовго.
– Дочекаюся.
Матвій розповідав анекдотичні випадки зі своєї роботи. І що батько всіма силами намагається переманити його в медичний центр, де працює.
– А мама між нами – арбітр. Вона – юрист. До речі, якими вітрами тебе тоді занесло далеко від дому?
– Подарунки дітям возила. А ти як там опинився?
– Ходив миритися зі своїм товаришем. Точніше, він мене покликав на перемир’я. Ніка, дівчина моя колишня, пішла до нього. Я образився. Ми не розмовляли деякий час. У них син недавно народився. Матвієм назвали. Мусив усе простити. А оскільки перемир’я «закріпили» коньяком, то свою машину довелося залишити біля їхнього будинку.
Котяра чекав Лесю біля дверей. Глипнув з ока і взяв курс в іншу кімнату. Але передумав і причалапав назад.
– Мур-р-р-р…
– Я так і думала, що «принц» зі швидкої тобі також сподобається…
Ольга ЧОРНА.
