Діна завжди вмикала телевізор, коли збиралася на роботу. По-перше, створювалося відчуття, що не сама в квартирі. Та й почути щось цікаве можна.
Тож, смакуючи кавою, слухала ранкові новини. Ведучий не забув нагадати, що сьогодні п’ятниця, тринадцяте число. І в цей день можна очікувати різних трафунків та несподіванок. А його партнерка – ведуча, пожартувавши над забобонами цього дня, почала розповідати про гормон щастя.
Щастя… Воно примарне, непостійне, зрадливе. Діна у цьому переконалась. Воно вислизнуло з її рук, наче в’юнка рибина.
…Вона кохала Маркіяна. Годила йому. Мареком називала. А краще було б марцовим котом.
Крім вроди та вміння зваблювати дівчат, в Марека більше нічого не було. А тому хотів гарно прилаштуватися, аби не думати про проблеми дня насущного. І такою кандидатурою для цього виявилась Діна.
В Марека були «кохані» дівчата. Але вони хотіли не лише вродливого кавалера, а й вигоди. Матеріальної. А з нього що візьмеш? Хіба що на каву запросить і квіти подарує. У Діни був достаток. Батьки постаралися. Та й сама гарну роботу мала. Тільки чомусь із кавалерами не щастило. А тут такий красень…
Повелася на Марекові залицяння. Перед подругами кавалером хвалилася. Той довго не думав. Запропонував заміжжя. І невдовзі Марек зі скромної батьківської оселі перекочував у нову Дінину квартиру.
Марек працював у невеличкій рекламній фірмі. Клепку мав, але був лінивий.
Жив з Діною, наче в Бога за пазухою. Був ситим, одягався модно. Коли щось не влаштовувало, почав фиркати до дружини. Діна терпіла.
Вона все частіше заводила розмову про дитину. Але Марекові це не подобалось. Усе його єство протестувало, що порушиться звичний ритм життя. Що в Діни з’явиться ще хтось, крім нього, кого вона любитиме і про кого турбуватиметься.
…Минуло п’ять років, сім… Марек перейшов на роботу в солідну компанію, бо фірма закрилася. Отримував гарну платню. Часто затримувався в офісі. Пояснював зайнятістю та вимогливістю керівництва.
Дітей у подружжя так і не було. Марек якось обмовився, що, мабуть, і не буде. Мовляв, аби зайвий раз не хвилювати Діну, сам ходив до лікарів. І ті винесли невтішний вердикт.
…На свій день народження Діна запросила в ресторан декількох близьких людей – гучних забав не любила. Заодно вирішили відсвяткувати й десятиріччя подружнього життя.
Невдовзі в ресторан прийшла ще одна компанія. У доглянутій молодій жінці Діна впізнала Сніжану – Марекову шефиню. Вона була з дівчинкою років чотирьох. Марек ніколи не розповідав, що у його претензійної шефині є донька.
Раптом дівчатко, угледівши Марека, радісно вигукнуло:
– Тато!
Дівчинка підбігла до Марека. А той, зніяковівши, стояв, наче вкопаний.
– Що це було? – прошепотіла Дінина подруга Вікторія.
– Не знаю. Може, обізналася малеча.
До доньки підійшла Сніжана. Щось сказала, і та побігла до гостей. Марек поплівся за стіл. Діна нерозуміюче дивилася на цю сцену.
– Давайте, відійдемо й поговоримо, – запропонувала Діні Сніжана.
…Сніжана заміж не хотіла. А дитини хотіла. І Марек, на її думку, був чудовим кандидатом на роль чоловіка, від якого можна народити. Закрутила роман. Платила гарну зарплату, а потім ще й за мовчання приплачувала. Від Марека теплих батьківських почуттів не вимагала. Та в нього їх і не було. Маленьку гляділа няня. Бачився з донькою тоді, коли виникало бажання в Сніжани. Головне для неї те, що малеча – справжня красуня. В Марека вдалася. І всіх все влаштовувало.
Поза очі Сніжана називала Марека «чоловіком на прокат».
А ось дівчинка Марека любила. І сумувала, що тато приходить рідко.
– Я у вас чоловіка забирати не маю наміру, – переконувала Діну Сніжана. – Він птах не мого польоту. Ви розумієте, про що я. А от донька у нас народилася гарна. Тож, давайте, залишимо все, як є. Ви ж не хочете втратити Маркіяна?
– Я вже його втратила! – різко відповіла Діна.
– Мало не забула. Ілонка по-батькові не Маркіянівна. Ну… щоб не було жодних претензій. Це лише моя дитина.
– Але ж вона знає, хто її батько.
– І що з того?
– Він казав, що не може мати дітей.
– Чоловікам вірити не варто. Зрештою, як і жінкам.
Давши зрозуміти, що їй більше нічого додати, Сніжана пішла до своєї компанії.
Вдома Марек щось пробував пояснити. Просив вибачення.
– А як же вердикт лікарів? – запитала Діна.
– Послухай…
– Все, що треба, я почула від Сніжани. Ти повинен піти… І ще. Ти не кохав мене. Ми просто разом жили.
…П’ятниця тринадцятого числа почалася з того, що Діні перебіг дорогу кіт із сусіднього під’їзду. Точніше, не перебіг, а вайлувато перейшов. Це аж розсмішило.
Після роботи подалася до торгового центру. Нічого купувати не збиралася. Просто додому не хотілося йти.
– Діно?! – почула поруч.
У міцному молодому чоловікові зі шрамом на обличчі ледве впізнала колишнього однокласника. Костянтин. Костик – так його всі кликали.
Костик колись писав їй записки. Кликав на побачення. Зізнавався в коханні. А вона жартувала над високим худорлявим хлопчиськом. Дівчата його прозвали тюлькою. А ще він був сором’язливий. Завжди червонів…
На випускному Костик декілька разів запрошував Діну до танцю. Вона ж відмовляла. Він не зустрічав сонце з однокласниками. Пішов додому. Більше Діна Костика не бачила.
Згадала все це і стало ніяково.
– Костику, пробач мені за… за те, що було в школі, на випускному…
– Та я… що ти… все нормально.
– Що з тобою трапилось?
– Аварія. Дружина з донькою… їх більше нема. Скоро рік буде. А я досі трохи шкутильгаю. Дві операції переніс. Та це минеться. А от шрам на обличчі залишиться. І в душі… Я доньку свою Діною назвав. Любив її. І втратив. Йду поміж люди, щоб самому в хаті не сидіти. Ми тут квартиру недавно купили. Ще ремонт не закінчили… А в тебе як справи?
– Тут у кафешці готують смачну каву. Ходімо, посидимо.
Вони говорили довго і про все.
– Я проведу тебе, – запропонував Костик, коли вийшли з торгового центру. – Вже темніє. Якщо не відмовиш.
– Не відмовлю. Нині можуть трапитися різні несподіванки. Адже – п’ятниця, тринадцяте.
– Одна вже трапилась. Ми зустрілися.
– А ще мені вранці перейшов дорогу кіт.
У неї були дивні відчуття. Вона знала і зовсім не знала Костика. Тихий, сором’язливий колишній однокласник виявився сильним чоловіком, який гідно переживав втрату дорогих людей. Навіть Діну пробував утішати, почувши про оказії з ексблаговірним.
– Не пропадай, Костику, – мовила біля свого під’їзду.
– І ти… Може, знову зустрінемось в торговому центрі, – сумно пожартував.
Костик пішов. Діна стояла й дивилась йому вслід. Раптом зупинився, оглянувся. Побачив її. Повернувся назад. Підійшов. Мовчки обійняв. За ними з цікавістю спостерігав кіт, той, що вранці перейшов Діні дорогу…
Ольга ЧОРНА.
