Ніхто не знав, звідки вона з’явилася. Приїхала у село за направленям вчителювати у школі. Непомітно поселилася у домі одинокої старенької Стефи. Відтоді, на довгі роки причепилося до неї прізвисько ”квартирантка”. Навіть діти, які у школі кликали Ольгою Василівною, поза очі називали цим словом.
І тільки Василина кликала її на ім’я – просто Оля. Жила по сусідству з бабцею Стефою, була і сама ненабагато старша за приїзджу вчительку. Але Василина уже заміжня, у них з Павлом підростає син. Якось одразу подружилися вони з Олею. Може, тому, що Василина і раніше забігала до старенької Стефи, допомагала їй город просапати, то їсти зварити. А тепер просто так, посидіти, поговорити – у бабці є нова помічниця.
Оля справді не цуралася сільської роботи. Хоч і росла в інтернатах.Скільки пам’ятає себе, батьки любили заглядати в чарку. І котрогось дня голова сільської ради відвіз її в інтернат, а молодшого брата у дитбудинок. Пізніше вона дізналася: таким було рішення опікунської ради. Напевно, таки правильним і кращим для неї. Принаймні, в інтернаті Оля ніколи не була голодною, не ночувала, як бувало, під відкритим небом, не боялася криків п’яного батька. От тільки з братом вони загубилися, втратили усілякий зв’язок. Уже пізніше, в інституті Оля розшукувала його. Але знайти єдину рідну душу так і не вдалося.
Усе це Оля довірливо виповідала Василині. Та втішала нову подругу: може, пощастить і вона ще зустрінеться з братом. А родину і так знайде. Ось вийде заміж, народить дітей.
Але сільські хлопці якось обминали Ольгу. Вже і Василина не раз дорікала:
– Хоч би до клубу пішла. На танці чи в кіно. Так і посивіти можна.
Оля справді нікуди, крім роботи та Василини, не ходила. Допомогала подрузі по господарстві, гралася з малим Сашком. Тим більше, що Василина знову чекала дитину.
– Хоч би народилася дівчинка. Павло так хоче доньки, – зізнавалась Ользі. – От тільки…
– Що тільки? – допитувалася Ольга.
– Лікарі не радили мені народжувати більше дітей. Бо може проявитися задавнена хвороба.
Того вечора вони довго шепотілися у маленькій Ольжиній кімнаті.
– Поклянися, що нікому не скажеш, – просила Василина. – Павло про це нічого не знає.
– Але чому? – ніяк не могла зрозуміти Ольга.
– Я не хочу його тривожити. А ще вірю: усе буде добре.
Василина шукала підтримки і розради в Ольжиних словах. І Ольга запевняла її, що справді усе буде добре.
Василина народила гарну й здорову дівчинку. Але сама підвестися з ліжка не змогла: лікарі не помилилися. Привіз їх Павло додому – немовля і таку ж беззахисну Василину. Якось враз посмутніла ще недавно щаслива хата. Навіть малий Сашко притих.
Тепер Ольга весь вільний час проводила біля Василини і її крихітної доньки. Накупила різних медичних книг, вичитувала, де тільки могла, про хворобу Василини.
– Ти ж сама казала: все буде добре. То вір у це, – розтирала щоранку, щовечора ніби неживі Василинині пальці. Варила їй якісь лікувальні чаї, запарювала трави.
Минали місяці, складалися у роки. Уже пішов до першого класу Сашко. Ольга сама зібрала хлопчика, вела за руку на урочисту лінійку. Бігала по подвір’ї, по хаті маленька дівчинка, кликала “мамою” і Василину, й Ольгу.
– Ти ніби не хрещена, а рідна, – казала не раз Василина подрузі. – Не знаю, що було з нами, зі мною, якби не ти.
Павло справді усе частіше повертався додому пізно. Пояснював, що затримався на роботі. Але навіть тихе зітхання Василини не могло пригасити тривоги.
Котрогось вечора Ольга вирішила дочекатися Павла. Вклала спати дітей, Василину.
– Побачиш, скоро усе зміниться на краще. А тепер спіть. І мені пора. До школи вставати вранці.
Довго стояла біля хвіртки, чекала Павла. Ось, здається, і він.
– Павле, я хочу поговорити з тобою…
– Про що? – дужі руки охоплюють тонку Ольжину талію. – Про те, що я негідник? Та чи, справді, я такий уже поганий? Не кинув же я Василину. І про дітей піклуюся, гроші додому приношу. Але мені треба жінку. Розумієш? Врешті, і тобі не позаздриш. Стільки часу при чужій сім’ї. Пора вже і свою мати.
Обличчя, таке знайоме за багато літ, нахиляється усе ближче. Ольга намагається випручатися з цього гіркувато-солодкого полону, з міцних обіймів. З цього, досі невідомого відчуття, яке заливає її всю, заполонює, мов густий вранішній туман.
– Не треба вириватися. Ти давно подобаєшся мені, Олю…
Наступного вечора Василина зустріла її радісним усміхом: Павло уже давно вдома, бавиться з дітьми.
– То я піду, дещо бабці Стефі поможу, – поспішила додому Ольга.
Відтоді старалася не залишатися наодинці з Павлом. Якось перестрів він її біля тієї ж хвіртки.
– Пробач, що так сталося…
– Не бійся, ніхто не дізнається. Врешті, а хіба щось було? Іди до дітей, до Василини. Вони чекають тебе.
Павло вдячно стиснув Ольжину руку.
– А знаєш, лікарі подають надію. Професор, якого я привозив…
Ольга знала про те, що у Василини є шанс. А те, що організм переборює недугу – це диво. Принаймні, так сказав професор.
Василина вчилася робити перші кроки. Несміливі, тихі, але – сама.
– Улітку поїдемо на море. Так радить професор. І ти з нами, Ольго. І не сперечайся, ти найбільше цей відпочинок заслужила, – Василина не хотіла слухати ніяких заперечень.
Але влітку Ольги у селі вже не було. Зібралася зненацька, посеред шкільного року.
– Знайшла брата, їду до нього. Не хвилюйтесь, не пропаду. Чекайте звістки.
Василина ледь не щодня перепиняла сільську поштарку. Але листів від Ольги не було. Не відповідав і мобільний подруги.
– Забудь її. Врешті, людина має право на власне життя, – чомусь сердився Павло.
У круговерті буднів якось забувалася Ольга. І раптом на саме Різдво придибала стара Стефа.
– Біда. З Олею, – навіть не витирала сліз. – А я сподівалася, що вона мене до смерті догляне. Добра була дитина. І якби не… Ось, читайте, – простягнула аркуш паперу.
Лист був від колишньої інтернатівської виховательки Ольги. У неї, а не в брата, виявляється, жила та останні три роки. І зрідка надсилала вісточки Стефі. Тішила, що повернеться. Тепер уже – ніколи. Грип, інфекція, ускладнення… і Ольги більше нема.
– Але є дитина. Дівчинка. Її віддадуть у дитячий будинок. Ось вихователька про це пише. Павле, ти ж усе знаєш. Про дитину, про те, чого Ольга тоді так раптово поїхала з села. То що дівчинці, як і Ользі, рости сиротою? Врешті, вирішуйте самі, я більше не обізвуся, Оля і так мені, напевно, не простила б, що я це розказала.
Старенька давно пішла. Павло божиться-клянеться, що нічого ні про яку дитину не знає. Мало що видумає стара? Взагалі, краще спати. Вранці до церкви мають іти. Різдво…
Уже далеко за північ. Тільки чому так тривожно Василині? А перед очима постає одна і та сама згадка, коли її донечка кликала Ольгу мамою.
Рано, на світанні, розбудила Павла.
– Приглянеш за дітьми. Я скоро повернуся.
Пливли над селом різдвяні дзвони. Дивним спокоєм окутували душу Василини. Спішила на автобус, хоч би приїхав у таке велике свято. Як це колись її втішала Ольга? Усе буде добре…
Зіна КУШНІРУК.
