Інколи страшенно хочеться простоти. Простого слова, настояного на любові, просякнутого розумінням, теплого, як перші проблиски літа, цілющого, як джерельна сріблиста вода. І тоді я набираю номер баби Віри. Яка живе схимником на краю цілого світу, вдовольняється малим і вміє щиро дякувати за кожну днину, даровану Богом. У складні часи, бувало, просила її про молитву за мене. Таких Бог швидше почує. Чиста душа. Вона навидаку – зразу в її променистих очах. У декого та душа замурована, темна, десь сидить, як в льосі. В когось зачерствіла, озлоблена, наче плюється словами-стрілами, є і сфальшивлені, забрехані, пихаті…
А в неї – як небо в ясну погоду: із сонцем, зі світлом, із щирістю. Так поговорим-поговорим, і починаю наново вірити в добро, в Бога, в себе. “Таких, як баба Віра, і взутими до раю пускають”, – кажуть про неї сусіди.
А й правда. Таких рідко зустрінеш. Скрізь часті нарікання на життя, політиків, державу, осудження близьких… А вона говорить про город, песика Шарика, красу хмаринок величного небокраю і кожного разу за все дякує Богу. Сама розмова з нею – і є молитва. Єдину мала скаргу “Поставили стовпи серед поля – і тепер вони мені заступають небо” – журилась…
Ні, світ ще не такий пропащий, як каже дехто. Бо живе ще в ньому баба Віра.
Неля ДРИБОТІЙ.
