Вона завжди когось або чогось чекала. Навіть неочікуваного. Здавалося, сидітиме в парку на лавочці і раптом… Але між нею та літом присідала осінь. «Присідали» обриси дерев, що створювали затінок від сонця. Вони були схожі на дитячі розмальовки. Присідав метелик. Маленька мушка. Вітер. Краплі дощу…
Вона чекала…
Маленькою дівчинкою чекала батька, який залишив її з мамою. Люда вірила – він повернеться. Минали дні, тижні, місяці, а тата не було. Вдома стало сутужно. Мама рідше купувала їй смаколики, книжечки, обновки. На одну зарплату не розбіжишся. Люда доносила сукенки й светри зі своєї двоюрідної сестри. Підсоблювали дідусь із бабусею. А ще мама змінилася. Стала дратівлива.
– Я нікому не потрібна з дитиною, – скаржилася подрузі. – Степан із моєї роботи почав залицятися. Він недавно у нас працює. Не був одружений. Але дізнавшись про доньку, втратив інтерес.
– Зою, твоя Людочка така гарненька. І хіба вона в чомусь винна?
– Це Петька хотів дитини. В любові клявся. І що?! Де він?! Від кохання залишалася Людка і жалюгідні аліменти. Правду про нього казали: такі пройдисвіти сім’ї не тримаються.
Люда чекала тепла та любові від матері. Але Зоя холодно ставилася до доньки. Часто гримала. Люда розповідала свої жалі ляльці. І вже перестала чекати батька. Й все менше сподівалася на ласку від матері…
…Циганка в рясних спідницях снувала між пасажирами на залізничному вокзалі. Зупинилася біля Люди. Глянула темними очима й мовила:
– Позолоти, красуне, руку – всю правду розкажу.
– Не вірю я у ворожіння.
– Завжди будеш чекати. В твоєму житті, як на вокзалі… Поки ніхто тебе не любить, доти…
Люда відсахнулася від циганки. Та ще щось бурмотіла. Але дівчина не слухала…
…З Олексієм познайомилася на весіллі одногрупниці. Хлопець сподобався Люді. Почали зустрічатися. Було щасливо, що хоча б одна душа в цьому світі любить її. Навіть більше – кохає.
Олексій був родом із маленького містечка. Навчався в їхньому обласному центрі. Жив у гуртожитку. Довідавшись про це, Зоя скривилася:
– А когось багатшого не могла знайти?
– Тато також колись у прийми прийшов.
– Як прийшов, так і пішов…
Олексій запропонував Люді руку та серце. Синова наречена подобалась його батькам. А от Олексій не заслужив поваги у майбутньої тещі.
Після одруження молодята жили разом із Зоєю. У присутності зятя вона нарікала на свою долю та колишнього чоловіка. Й додавала:
– Всі ви однакові…
…Люда з Олексієм очікували первістка. А Зою наче оса вжалила. Скандалила, мовляв, спершу треба було про власне житло подумати, а потім про дітей.
– Це й моя квартира, мамо. Всім достатньо місця в трикімнатному помешканні. А, по-друге, цю хату отримали дідусь із бабусею і залишили нам.
…Зателефонувала Людина подруга. Запитала, чи можуть зустрітися. Має щось важливе сказати. Люда подумала, можливо, йтиметься про заручини. Віта вже давно чекає пропозиції від Кості, з яким зустрічається п’ятий рік.
– Ну, здивуй, Віто, чимось гарним, – пожартувала Люда.
Віта спохмурніла.
– Розумієш… тут така справа… Я не хотіла тобі казати, але й мовчати не можу. Твій Олексій… словом, я декілька разів бачила його з якоюсь дівчиною. Обнімалися, цілувалися. Класика подружньої зради.
– Може, це його співробітниця…
– Людо, співробітниць так не цілують.
Ось чому чоловік почав пізніше повертатися додому та менше цікавитися їхнім малюком…
Дороги за слізьми не бачила. Вона так чекала щастя. Чекає народження сина. Сутеніло. Люда не поспішала додому. Пройшлася набережною. Звернула на сусідню вулицю. Там ремонт робили. Зашпорталася. Впала. Тіло пронизав сильний біль. Ледве до свого будинку дійшла. Сусідка допомогла добратися до квартири. Зоя викликала швидку. Олексія ще не було.
Це був жахливий вечір. Лікарі рятували ненародженого малюка. Не змогли…
Олексій вранці прийшов до лікарні. Виправдовувався, що затримався на роботі. Люда беземоційно на те мовила:
– Коли повернуся додому, щоб тебе там не було.
– І ти так спокійно про це говориш?
Він не знав, скільки заспокійливого їй вкололи.
– Думаєш, з твоєю матір’ю легко жити? Вислуховувати її дебільні тиради? І, до речі, вона до пляшки прикладається. Ховається, але запах чути. Я бачив, як вона…
Люда це знала. Запитувала, що за свята. Матір відповідала, не черниця, мовляв…
– А твій забрався з манатками, – сказала Зоя, коли донька повернулася з лікарні.
Люда картала себе, що наговорила дурниць чоловікові. Чекала, що він повернеться. Готова була простити. Хотіла дитини. Вдруге буде обачна. Але Олексій вирішив розлучитися.
…Зоя запрошувала додому подруг та друзів. На посиденьки за чаркою. Доньці це обридло. Запропонувала розміняти квартиру.
– А гроші на доплату в тебе є? – запитала Зоя.
– Дідусь із бабусею допоможуть.
– Я не проти. Нарешті буду жити так, як хочу.
…В будинку, де купила квартиру, Люду ніхто не знав. Не хотіла заводити знайомств. Тільки з сусідським собачкою породи бігль зав’язалися дружні стосунки. Його звали Лорд. Він був приязний і симпатичний. Коли бачив Люду, радісно виляв хвостом.
Господар бігля – міцний молодий чолов’яга. Жив із дружиною та семирічною донькою. Про цю сім’ю в під’їзді багато пліткували. Чоловіка звали Денисом. Дружину – Настею. Вони були розлучені, але поки жили разом. Настя готувала документи на виїзд за кордон до своєї матері. Денис спершу не давав згоди вивезти доньку. Та врешті дозволив.
Настя часто їздила до матері в гості. Запізналася з тамтешнім чоловіком. Їх «накрило» шалене кохання. Кавалер кликав Настю до себе. Денисові вже не було місця в її житті.
Денис завіз Настю з донькою в аеропорт. З ним залишився Лорд. Собака сумував за жіночим товариством, тому дозволяв Люді себе погладити. І норовив лизнути її руку.
Люда з Денисом інколи перекидались кількома словами. Переважно, це стосувалось Лорда, погоди, неприбраного снігу на тротуарі…
…Почалася війна. Якось Денис зупинив на вулиці Люду:
– Мене на фронт забирають, а Лорда нема куди подіти. Хотів би вас попросити приглянути за ним. Якщо можете, звісно.
Лорд, немов розуміючи про що каже господар, дивився на Люду. В його очах були безвихідь і надія водночас.
– Будеш чемний? – запитала Люда в собачки.
Вильнув хвостом.
Невдовзі Люда з Лордом провели Дениса на фронт.
Він телефонував. Запитував як у неї справи, про Лорда. Обіцяв обов’язково повернутися. Поклавши слухавку, Люда казала:
– Я чекаю… ми чекаємо.
Сусіди з цікавістю дивилися на Люду, коли йшла гуляти з Лордом. Мабуть, пліткували. Та їй байдуже.
…В суботу у двері Людиної квартири подзвонили. Пішла відкривати. Лорд побіг за нею. Перед дверима у військовій формі стояв Денис із величезним букетом соняхів. Засмаглий, аж чорний. І, наче, ще міцніший, ширший у плечах.
– У мене відпустка. Не знав, які квіти ви любите…
– Заходьте, Денисе, не стійте на порозі. Треба вазу знайти. Соняхів так багато. А в нас тут дощі й дощі. А ви соняхи… сонечка принесли…
Вона так хвилювалася…
Вдень Денис зустрічався зі своїми батьками, родиною, друзями, а ввечері разом із Людою вигулював Лорда. Потім разом вечеряли. Денис ішов додому, а вона чекала завтрашнього дня.
Вони знову візьмуть Лорда й підуть у парк. Крадькома кидатимуть погляди один на одного. Він, наче випадково, торкатиметься її руки. Пригостить морозивом. Їй хочеться взяти Дениса під руку. А Денисові – зізнатися, що вона йому подобається. Але обоє промовчать. Вона тому, що соромиться. А він…. Закінчиться війна, повернеться, тоді й все скаже…
Серпневе сонце, схоже на стиглий соняшник, поволі котилося на спочинок. Це був сумний вечір. Уранці Денис вирушить на війну. Люді залишиться Лорд і щемливе чекання…
Ольга ЧОРНА.
