Уже перші жовті листочки летять до ніг. Недавно один такий упав: затріпотів так, наче живий, наче має серце, а потім затих, завмер, онімів. Чудна була картина. Умирання одного з перших упалих листків.
Бо… скоро осінь, рідний, скоро осінь. Ти теж її відчуваєш зранку і вечорами? Ти теж знаєш, що вона уже майже тут?
Хоч поки що літо. Гупає стиглими абрикосами на перезрілі трави, вибілює цілий світ білим наливом, тече крізь пальці кавуновим соком, темніє синіми сливами… І виноград… повні жмені винограду! Ще є час, ще доволі часу, щоби накупатися літом, наїстися ним, напитися і налюбитися його сонцем, його ласощами, натішитися його днями і сутінками…
Бо скоро осінь, рідний, скоро осінь… Проллється світом пречистим предвічним сумом. Увійде у наші душі і серця, огорне їх, окутає, обмотає… Але поки що літо – таке дитяче, таке гостинне, таке соковите…
Тобі теж не хотілось 1 вересня іти у школу? Ти теж починав сумувати ще у кінці липня? Ти теж хотів взяти відстрочку в осені? І, знаєш, та печаль смутку залишилася у мені назавжди. Я любила тоді і люблю й дотепер мою меланхолійну осінь, але мені завжди було мало літа, і тепер замало. Але ще тільки серпень…
Хоча…
Скоро осінь, рідний, скоро осінь…
Неля ДРИБОТІЙ.
