…І тільки скрипка не втече, не залишить свого старого господаря. Хоча, їй також до сотні літ дотягує, або й більше. Дід Данило останнім часом майже не грав. Бувало, посадить скрипку на руку і сумно дивиться на свою улюбленицю. Не звик, що вона мовчить, наче спаралізована. Не звик…
Він був вродженим віртуозом. Не знав, хто такі Бах, Бетховен, Сарасате… А музику їхню грав. Тут почув, там почув…
Данилова скрипка веселилась, мов скажена і плакала, наче несамовита. Болеро, мазурка… Струни були, мов вогні, гарячі. Казали в селі: без Данилової скрипки, наче без світу…
За майже дев’яносто літ старий скрипаль і його скрипочка стільки всього побачили й пережили! Він жартома називав її своєю першою дружиною. Було голодно, не до музики. Проте, сходилися люди і просили щось зіграти. І щось у тій Даниловій мелодії таке було… жити допомагало.
Дивну й гарну звичку мав скрипаль. Коли почує, що в селі хтось народився – відразу ж до скрипки. Таку музику витинав, аж небеса із землею танцювали. Нове життя вітав. А коли хтось помирав, скрипка провадила його у потойбіччя. Ридала, аж ставав навколішки світ…
А скільки весіль обходила Данилова скрипочка! Колись як було: скрипка й бубон – ото й уся музика. Сільська красуня-Настуня також покохала Данила через його скрипку. Для Настуні чоловік мав особливі мелодії. Бувало, посідають обоє після тяжкої праці під старим горіхом, візьме Данило скрипку, як заграє… Мелодія тамувала втому і біль в попереку. Знову закохувала. Давала надію…
Грав Данило для своєї Настуні, а сусіди – тихенько один за одним – тут, як тут. Тужили-журилися про життя невеселе.
– Данилку, либонь, твоя скрипка вмирає від журби, – казала баба Настя. – Ти би щось веселіше зіграв.
– Добре, Настуню. Як скажеш…
Завжди, відколи поженилися, чоловік кликав дружину Настунею, а вона його – Данилком.
– Оце любов! – навчали своїх чад батьки.
– Оце любов, – зітхали недокохані чи зраджені односельці.
Улітку не стало баби Насті.
– Втекла моя Настуня, – витирав сльози Данило. – Втекла… А мене з собою не покликала…
Затихла Данилова скрипка. Сяде старий на лавці, і дивиться у ніч.
– Ви б лягли, тату, – радить син Михайло.
Махне рукою Данило.
– Не лежиться, Михасику. Журба не дає…
…Після Служби Божої взяв старий спасівчане яблучко, грушку й поволеньки подибав на цвинтар – до Настуні. Тверде яблуко поклав на могилу. А м’якою грушкою сам розговівся. Поскаржився Настуні на болячки, на гаряче, мов пекло, літо. Розповів, кого бачив в церкві і що казав на проповіді священник.
Увечері дістав скрипку. Погладив, наче дитину. Узяв смичка. Торкнувся струн. Але це вже не була ні мазурка, ні болеро. Скрипка видавала дивні звуки. Спасівчана мелодія була схожа на крик зболеної душі.
Через тиждень тихенько відійшов в інші світи Данило.
– Нарешті зустрінеться зі своєю Настунею, – перешіптувалися на похороні.
– Ото любов! Настуня відійшла після Спаса. А через рік і Данило майже – в той самий час.
– Як же скрипка без Данила?..
…Скрипочка зітхнула протяжно й сумно. Звідки той звук? Це Данилів онук грав ту мелодію, якою дід проводжав односельців на Небеса. Десь далеко зітхнув грім. Наче вдарив у бубон…
Ольга ЧОРНА.
