Старечі руки лагідно гладили стовбури молодих дерев у заквітчаному саду, пестили їх, немов би намагалися додати сили і снаги до життя. Вицвілі озерця очей проливались на білий цвіт великими солоними краплями смутку. Здавалося, що все батькове єство намагалося, немов би востаннє обійняти своєю землеробською любов’ю замріяний сад.
Діти вже давно кличуть його до гомінкого міста в комфортні умови, а він скільки міг, тримався усіма фібрами своєї душі за той дорогий і святий клаптик рідної землі. Він не уявляв себе без вранішніх зустрічей сонця на росяному спориші, без гречного перегукування «добридень» поміж сусідів, хоча, якщо бути чесним з самим собою, то уже добрий десяток літ старенький чоловік вітається лише з пустками навколо себе, які підморгують сонцю вибитими шибками.
Але найважче було старому батькові розлучатися із садом, де кожне дерево, мов мале дитя, в будь-яку пору року тягнуло до нього гілки-рученята. А він простягав їм назустріч свої старечі спрацьовані мозолисті долоні і, мабуть, в цілому світі ніхто не зміг би збагнути цього міцного зв’язку між людиною і природою.
Та що поробиш, як сили з кожним днем покидають старенького. Не те що крок ступити, кружку з водою несила до рота піднести. Оце приходила вчора на його віддалений хутір листоноша, побачила старенького у такому стані й одразу ж зателефонувала дітям до міста. Ті сказали, аби передала дідові, що назавтра після обіду приїдуть за ним і заберуть до міста. І щоб без жодних відмовок. Їхні надважливі справи не дозволяють їм щодня кататися з міста в село до батька. Та й ціни на бензин он які захмарні. Так що питання вирішили самостійно без участі старенького.
Та й що б він їм сказав? Хіба ці діти асфальту зрозуміють прив’язаність його селянської душі. Та й чи варто уже впиратися? Відчуває старенький, що наступного року вже не будуть пестити його мозолисті долоні білосніжних пелюсток цвіту. Усвідомлення цієї гіркої істини десь додало ще сили у старече тіло. Поволеньки зліз із лежанки, обперся на кострубаті палки, що були мов ще дві додаткові ноги, і так востаннє вирушив до свого випещеного саду. В голові пульсувала думка, хоч би встигнути, поки приїдуть діти, бо вони ж вічно не мають часу, їм не до батьківських старих, дивакуватих сентиментальностей.
Таки устиг. Доки кволий слух вловив шум автівки, яка на великій швидкості в’їжджала у завжди відчинені ворота, старенький встиг дошкутильгати до першого молоденького, ніжно заквітчаного деревця. І обійняти його зашкарублими спрацьованими долонями, які, незважаючи на вік, не розгубили тепла і турботи.
– Дєд, ти де? – дзвінко рознісся по саду голос найстаршого внука. – Овва, аж у сад забрів, а нам казали, що ти не маєш сили… Ну, короче, давай швиденько в машину, час на місці не стоїть, а час – це гроші, – по-філософськи закінчив свою промову онук.
І молодечі руки швидко підхопили старого й понесли до автівки. За речами до облупленої хатини ніхто й не заходив: в місті все куплять. Та й зрештою, скільки там тому старому треба?!.
А йому дійсно потрібно було зовсім мало. Щоб не швидко їхали з рідного обійстя, щоб він іще хоч раз поглянув на ошатні крони, причепурені у блідо-рожеві серпанки.
Але авто з виразним скрипом новеньких шин рвонуло у відчинені навстіж ворота. Молодість поспішала у веселкове майбутнє, старість благально озиралась назад, де за горизонтом у блідо-рожевому суцвітті саду залишилось назавжди щасливе минуле старенького Батька…
