Роботи талановитого санінструктора експонували навіть у Верховній Раді
Дуже жіночна і мужня водночас. Тернополянка Світлана Луців, здавалося б, поєднує у собі непоєднувані речі. Пензель і автомат, художнє мистецтво і військова справа…
Як це може вміститися в одній людині? Виявляється, може. У Світлани однаково сяють очі, коли вона говорить про свої картини та військові будні. Жінка не уявляє життя без цих двох речей і щиро радіє, що має змогу їх поєднувати. У періоди затишшя на передовій, у бліндажі, на ящиках з-під зброї народжуються її картини – щирі, справжні, глибокі. Портрети, пейзажі і квіти. Там, на війні, по-особливому відчувається життя, його краса і цінність кожної миті. Там народжуються полотна, які не можуть залишати байдужими.
Світлана Луців служить санінструктором у 44-ій окремій артилерійській бригаді. Народилася вона у селі Трибухівці Бучацького району. Здобула економічну освіту у ТНЕУ. З 2007 року займається художньою творчістю – працювала над оформленням інтер’єрів та екстер’єрів, малювала, брала участь у збірних виставках, мистецьких семінарах, пленерах. Творча, непосидюча, талановита – вона експериментувала в різних жанрах і стилях. Коли ж почалися події на Сході не змогла всидіти вдома.
– Я з дитинства була «вар’яткою», – з усмішкою розповідає Світлана, – Після перегляду бойовиків разом з хлопцями тренувалася на вулиці – облаштували собі спеціальний спортзал і там займалися. Також мій дядько був військовим, завжди багато розповідав про службу. Коли приїздив до нас, привозив мені в подарунок стару форму або погони.
Світлана розуміла – для того, щоб йти на фронт їй не вистачає знань і навичок. Тож спершу пішла на військові і медичні вишколи, щоб підготуватися. Далі вирушила як доброволець в «Айдар».
– Першою моєю зброєю була мітла! – жартує художниця. – Хлопці виїздили на полігон на навчання. Я попросилася з ними. Запитали, що вмію. Кажу, що знаюся на медицині. Зібрала все для першої невідкладної допомоги. Ще потрібні були шини, адже заняття на бойових машинах – доводилось зістрибувати, то всяке може статися. Знайшла одну палицю, а другої нема. Дивлюся – у кутку стоїть мітла з довгою палкою. Думаю, згодиться. Взяла її і поїхала. Після навчань всі почали фотографуватися з мітлою і сміялися, що то моя зброя. А генерал, який тоді був на наших навчаннях, пожартував, що в «Айдару» навіть мітли стріляють.
Рідним – матері і сину Андрію Світлана спершу не говорила, що йде на війну. Сказала, що на роботі в Києві. Та згодом через волонтерів мама таки дізналася про її таємницю. Сьогодні сім’я розуміє і підтримує її вибір.
Художниця добре пам’ятає перший раз, коли стріляла з бойової зброї, кидала гранату. Хвилювалася, щоб не підвести побратимів, а потім раділа, коли все вдалося. Старалася всього навчитися, адже на війні незнання може вартувати життя.
З 1 жовтня 2015 року Світлана Луців – контрактник Збройних Сил України. Спершу була стрільцем-санітаром, а потім її перевели на посаду санінструктора.
– Не думала, що на війні малюватиму. Але потяг до пензля з’явився ще на полігоні, – зізнається мисткиня. – Перша робота – портрет волонтера з Кувейту. Він привіз нам дороге обладнання – тепловізори та інше. Хотілося йому віддячити за допомогу – взяла чорно-білі фарби, дошку з ящика з-під набоїв та намалювала його портрет. Далі – ще трапилася цікава особистість, і так пішло. Всього на війні намалювала близько 70 картин.
Замість майстерні – бліндаж, палітра на звичайній дошці, пензлики у гільзі від снаряда. Обстановка – спартанська, але від того натхнення не меншає. Спершу Світлана сама вишукувала ящики з-під набоїв та снарядів, а згодом співслуживці почали допомагати, коли побачили, які неймовірні картини з’являються на таких «полотнах».
– З усіх фронтових найближчі серцю – півники – квіти, які я побачила неподалік лінії, де дислокувався наш батальйон, портрет грузина Давида і ще кіт з надкушеним вухом – це символічний образ одного з командирів – він сам попросив зобразити себе у такому незвичному амплуа, – каже художниця.
Світлана розповідає про своє перебування в АТО без трагізму і пафосу. Каже, і там триває життя.
– Найбільший генератор стереотипів – наше телебачення, – переконана вона. – Воно нагнітає ситуацію, створює багато міфів, спотворює реальність.
Коли запитую про миті під час перебування на Сході, які найбільше запам’яталися, жінка згадує про зустріч з бабусею з Івано-Франківщини.
– Одного разу ми їздили з передової у найближче місто до магазину, поповнити рахунок, до банкомату, – пригадує Світлана. – Коли ж поверталися, зупинилися перепочити. Назустріч йде бабуся з козами. Вона привіталася з нами, побажала здоров’я. Дивлюся я на неї – таке світле обличчя, добрі очі, відчувається щось рідне. Розговорилися, а вона родом з-під Івано-Франківська: «Колись сестра моя приїхала сюди на роботу і я за нею подалася», – каже старенька. Так приємно було зустріти землячку – ми ще трішки посиділи, поговорили, поспівали бандерівських пісень. Шкодую тільки, що не сфотографувала її, щоб намалювати…
Цікаво, що Світлана немає професійної художньої освіти. Вона лише рік ходила у художню школу в Бучачі. Але малювати любила з дитинства і ніколи не уявляла свого життя без цього заняття. Фронтова творчість привела її у Верховну Раду.
– Ця виставка у парламенті була для мене справжньою несподіванкою, – зізнається жінка. – Коли я влітку була у Тернополі, то пробувала організувати презетацію своїх робіт. Проте у мене не було достатньо часу, щоб цим займатися. Мої друзі про це дізналися і вирішили таємно мені допомогти. Попросили фото картин та автобіографію і кажуть, виставлятимешся у Верховній Раді. Я не сприйняла це всерйоз – подумала, вони жартують. А через деякий час хлопці почали постійно запитувати, мовляв, чому не малюєш? І відправляли до мольберта закінчувати свої роботи. Дивувалася, що ж це таке відбувається. Аж тут дивлюся на пошті запрошення на виставку на офіційному бланку парламенту. Думала, жарт. Зателефонувала – підтвердили. Далі почала збирати свої роботи у рідних і друзів, організовувати їх транспортування до Києва. Я, чесно кажучи, трохи хвилювалася перед виставкою, але все минуло добре. Депутати підходили, спілкувалися зі мною. Були й такі, що хотіли купити картини, але я їх принципово не продаю. Побачила вживу засідання Верховної Ради – якщо чесно, трохи нагадує дитячий садок…
Картини Світлани Луців зараз можна побачити в Українському домі «Перемога» та у фойє обласної філармонії – там до кінця грудня триватимуть виставки її робіт. Днями художниця знову збирається у зону АТО. Зізнається, саме з військовою справою пов’язує своє майбутнє. Не заради звань чи медалей, а тому що вона це любить, хоче бути корисною своїй країні та робити щось справжнє і потрібне.
