Тернопільська журналістка вивчала принади африканського острова: Занзібар: як можна бути бідним і щасливим?

Кондуктор африканського автобуса, який женеться крізь спеку і пил з дня у день одним і тим же маршрутом, усміхається і жваво жестикулює, як добродушний бог. Він – щасливий. І затиснені в бусі пасажири, здається, також. Один Господь міг би відповісти, як їм це вдається. І чому не вдається нам?
Я їду в місцевому автобусі на Занзібарі. Тому Занзібарі, про який писав дитячі віршики Корній Чуковський і співав Павло Зібров. Тільки немає на цьому далекому африканському острові кенгуру, зате є крокодили, велетенські черепахи, яким по кількасот років, несамовито прекрасний Індійський океан, білесенький тонкий пісок на узбережжях і щастя. Якщо воно раптом почали кудись втікати від вас, то вам – саме сюди.

12 годин від України

Стільки часу, плюс-мінус годину, триває політ з України до острова. Занзібар є автономією в складі Танзанії й розташований біля південно-східного берега Африки. Летіти з України можна прямим рейсом або з пересадкою у Дубаї. Можна самостійно спланувати поїздку, а можна замовити в турагенціях. Можна взяти дорожезний п’ятизірковий готель або поселитися у відносно недорогому гест-хаусі, у який із сусідніх сільських подвір’їв долинатимуть світанкові співи африканських півнів і вечірнє кудкудакання курей.

Занзібар можна об’їхати на автомобілі й детально роздивитися за кілька днів. На острові є одне місто, всю іншу територію займають села. Пляжі є всюди, але найкращі в рибальських селищах Кендві та Нунгві. Найкращі не лише тому, що пісок тут білий і м’який. Занзібар – острів, де є припливи і відпливи. Подекуди вода відходить на кілометри, залишаючи ракушки, водорості й дрібну живність. І щоб поплавати, доводиться чекати, поки океан «повернеться». Іноді це лише кілька годин у день. У Кендві й Нунгві вода відходила найбільше на кілька метрів.

Припливи і відпливи – це дивовижне видовище…

…Індійський океан – це любов

Сонце поволі бубнявіє і, ближче до вечора, висить над горизонтом, як велетенське червоне яблуко. Темніє тут рано. Невдовзі після шостої червоне африканське сонце плавно скочується до океану і розливається над ним і в ньому всіма відтінками ніжності. За півгодини вийде місяць. І якщо ви все життя прожили, як я, у північній півкулі, то в якийсь момент із подивом відзначите, що його ріжки закручені в інший, аніж ви звикли, бік.

Його звати Самуї

Саме під час заходу сонця, на пляжі поблизу Кендви, мені пощастило побачити танці масаїв. Це унікальне і популярне плем’я, яке живе в Танзанії. Популярне тому, що вони зберегли безліч традицій і звичаїв. Один із найдивніших – «стрибаючий» танець чоловіків. Суть ритуалу, який влаштовують молоді воїни-хлопці, намагаючись підстрибнути на одному місці вгору якомога вище, в тому, щоб показати свою силу і спритність. Масаї – одні з найвищих людей на планеті. Вважається, що вони мають найдовші кінцівки (руки і ноги) відносно всього тіла, яке огортають накидками різних відтінків червоного. Хлопчики з племені, коли досягають віку чоловіка, досі ходять полювати зі списами на левів. При цьому ледь не кожен має мобілку, а найнеспокійніші припливають паромом на Занзібар, де продають туристам крам із бісеру – барвисті саморобні браслетки, намиста і фігурки масаїв.

Туристи для масаїв, і для занзібарців, – це не тільки «мішки з грошима». Для багатьох із них білі люди досі, наче інопланетяни. Більшість місцевих ніколи не виїжджали за межі своєї країни, а багато занзібарців часто не покидали навіть території свого і кількох навколишніх сіл.

– Ви тепер скажете, що у вас є друг масай? – питає мене високий хлопець-масай, із яким перемовлялася іноді на пляжі. Я попросила, щоб ми з ним сфотографувалися на пам’ять.

Своїми плавними рухами він нагадує кота. Чи леопарда. У ньому є якесь вроджене благородство. Він ввічливий, а в його очах – блиск хижака, якого ще не вдалося приручити.

Його звати Самуї.

Чоловіки і жінки Занзібару

У людей, які населяють острів сьогодні, переплелася кров африканських предків із кров’ю арабських, португальських завойовників і європейських колонізаторів. Ще в 19-му столітті острів був одним із найбільших центрів торгівлі рабами і спеціями, а в 20-му – британським протекторатом. У 1963 році Занзібар отримав незалежність і за рік приєднався до Танзанії.

Середньостатистичний занзібарець живе в селі та, за європейськими мірками, надзвичайно бідно. Невелика хатина вкрита пальмовим листям. Долівка з втрамбованої землі. З одягу і посуду – найнеобхідніше. Вікна зі склом і електрика – це вже розкіш. Селяни вирощують на городах кукурудзу, рис, заводять фруктові сади й плантації зі спеціями, ловлять рибу. Береги біля рибальських селищ густо всіяні дерев’яними човнами, більшими і зовсім крихітними, видовбаними в шматку дерева. І в полудневу спеку сильні й жилаві місцеві чоловіки латають палубу чи днище, аби з дня в день, з дня в день виходити в не завжди безпечні води єдиного на світі відомого їм океану.

«Лєна! Купі кокос!»

Нині чимало занзібарців заробляють у туристичному бізнесі. Дивовижно, але їх чисті від зайвої інформації голови дуже швидко заповнюються знаннями іноземних мов. Чоловіки, які продають на пляжі їжу туристам й пропонують екскурсії, добре розмовляють європейськими мовами, а дехто, зневірившись у вашому знанні англійської, може заговорити українською.

Аби продати вам прикрасу чи кокос, місцеві готові майже на все. Але зазвичай обмежуються традиційним набором: пройтися вздовж пляжу за вами з кілометр, завести ввічливу світську бесіду чи викликати сміх.

– Чебурашка! Купі кокос! Лєна! Альона! Купі кокос! – щодня вигукував біля нас продавець фруктів голосом, у якому було водночас щось від героя мультика і Термінатора.

Ми з ним один раз говорили, і в нього виявився нічим не примітний голос.

– З нормальним голосом нема бізнесу, – пояснив чудовою англійською.

Секс-туризм

Є на Занзібарі особливий тип чоловіків – біч-бої. Боги пляжів. Вони гарно вдягнені, приязні й готові дивитися на жінок-туристок, як на богинь.

Часто у тихих бухтах можна натрапити на таку пару. Місцевий Аполлон обіймає туристку з Європи. Іноді – вдвічі чи й утричі старшу за нього.

Розповідали, що недавно на узбережжі спалахнув скандал. У незалежного біч-боя в селі знайшлася дружина, яка не витримала романтичних походеньок судженого і привселюдно відлупцювала.

Рибальські села туляться до узбережжя, вкритого багатими готелями. Знайшлося б немало, мабуть, українців, які вмерли б від туги, якби дивилися із солом’яної хати на сяяння чужого розкішного життя. Або вилізли зі шкіри, щоб заробити і собі на кам’яну хатину, і на високий мур довкіл неї. Занзібарці теж люди. І, мабуть, мріють про багатше життя. Але в них, у багатьох із них, є щось набагато цінніше, ніж сама розкіш. Це – розкішна здатність радіти життю, яким воно є. Сама радість, якій однаково, де оселитися.





Loading...


Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares