«Це – діти мого чоловіка»

«Це – діти мого чоловіка»

– Навіщо тобі її діти? – не вгамовувалися Ольжині сусіди. – Вона гуляла з твоїм чоловіком, а ти тепер взяла на себе виховання її чад.

Ользі ставало ніяково від тих необачних, необдуманих слів.

– Так, взяла на себе цей тягар, але це – діти мого чоловіка. Іван погуляв, та й перестав. І повернувся знову до мене. А Ганна, царство їй небесне, вже в іншому світі. Їй тепер байдуже все, що діється тут, на землі, з нами грішними. А хіба діти винні, що так сталося?  Проте, батька мають, і то  вченого, досвідченого, не дасть їм пропасти. А я – жінка, своїх дітей не маю. То хоч про цих сиріт буду дбати. Може, колись на старості хоч один з трьох води подасть, – відповідала Ольга здивованим сусідам.

На різні пересуди не звертала увагу… Тоді вона була студенткою вишу, відмінницею. Іван Степанович викладав в них право. Неодружений, вчений, ввічливий. І Ольга таємно мріяла про такого нареченого. Проте він залицявся до Ганни Василівни, їхньої секретарки… Ганна була досить модною, вродливою і, звичайно, розлученою. Тож на Івана кинула оком відразу, тільки він з аспірантури переступив поріг їхнього педагогічного вишу. Крутилася біля нього. Щось могло б і вийти, але Ольга втрутилася в їхні стосунки. Надоїдала викладачу своєю  настирністю до науки. Тож якось він запросив Ольгу на каву. Так вони познайомилися ближче.

Ольга мала власну двокімнатну квартиру, яку залишила їй бабуся. Тому часто запрошувала Івана Степановича на щось смачненьке, яке сама любила випікати. Так і зійшлися вони, стали жити в тій квартирі.

Та Ганна не давала їм спокою.

– Ти забрала в мене нареченого, хвойдо! – зненацька випалила у коридорі учбового закладу. Ольга не з тих, щоб піддаватися кривдниці і з гумором відповіла суперниці:

– Треба було свого нареченого тримати в кишені.

Всі, хто чув цю відповідь, вибухнули сміхом. Ганна почервоніла, але не здавалася.

– Не будеш ти щасливою з ним! Ой, не будеш! – вигукнула Ользі прямо в очі. Ці слова були  ніби прокляттям. Вірної любові між Ольгою та Іваном, дійсно, не було. Чоловік завжди десь затримувався, говорив, що працює над текстами, готує лекції. Насправді ж забігав у гуртожиток вишу, де мешкала Ганна, на побачення. Ганну він справді кохав. Можливо, тому, що вона була першою любов’ю в його холостяцькому житті. А, може, Ганна була більш прихильною, співчутливою, привітною жінкою. Ольга ж, на противагу їй – горда, неприступна, лицемірна. Вміла з нічого витиснути щось.

Про це гомонів весь колектив вишу. Одні радили Ганні не здаватися, боротися за своє щастя. Інші ж говорили: хіба один він є на світі?  Кинь його, хай живе, як знає.

Ганна слухала ті теревені, а серце підказувало інше: хай живе з тією, іншою, але буде її. Тому й сталося те, про що мріяла Ганна. Жінка завагітніла, пустила новину між колегами, що дитина – від Івана. Ольга, взнавши про це, тільки злилася, бо у неї виявили безпліддя.

Коли Ганна народила хлопчика, Іван днював і ночував у неї, допомагав, купував дитячі речі, іграшки, дбав про свого сина.

У той час Ольга викладала у місцевій десятирічці. Не одну ніч плакала в подушку, шкодувала, що Ганна таки відібрала Івана.

Коли Ганна завагітніла вдруге, Іван стомився бігати то сюди, то туди.

– Я йду до неї, – відверто сказав Ользі. – Там – мої діти, я мушу бути з ними. Ти – розумна, молода, ще влаштуєш своє життя. Зрозумій мене правильно.

Коли Ганна завагітніла втретє, Ольга вже повністю втратила чоловіка. Іван пропадав  на роботі, а опісля бігав по магазинах, купував дітям продукти, йшов до Ганни у лікарню. Ніхто не сподівався такого лиха, але третя вагітність стала для Ганни фатальною. Дитину врятували, а її – ні.

Ольга спочатку раділа, а згодом дійшла іншої думки. Ніби щось перевернулося у її душі. Тож, коли пригнічений Іван прийшов після похорону до Ольги і попросив її опікуватися дітьми, вона гірко заплакала. Було шкода цих невинних сиріток, трьох хлопчиків. Разом з Іваном Ольга ростила дітей свого чоловіка і своєї суперниці. Не слухала шепоту за спиною, мовляв, чужих дітей няньчить. Які ж вони чужі, якщо навперебій кличуть її мамою, люблять її, а вона – їх, як рідних синів.

Тепер в Ольги велика, міцна і дружна сім’я. Двоє старших вже одружилися, мають свої родини, а молодший Іванко зостався біля них, закінчує науку у виші. На нього Ольга покладає найбільші надії, він має дуже добрий характер і батькову вдачу, якнайкраще ставиться до Ольги. Усі ходять на могилу Ганни, моляться за її душу, приносять квіти. Сини знають, що тут спочиває їх рідна мати.

Оксана КИШКАНЮК, с. Слобідка Заліщицького району.





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares