Тут їх лагідно називають друзями і допомагають творити, займатися рукоділлям, виконувати різні побутові справи, подорожувати та цікаво проводити час. Люди з розумовою неповносправністю у «Вертепі» створюють оригінальні свічки, мило, ялинкові прикраси з вовни, розмальовують еко-торбинки, оздоблюють технікою декупаж посуд для освячення води на Водохреще. Їх вироби можна придбати у церковній крамниці храму Матері Божої Неустанної Помочі, що на бульварі Данила Галицького. Саме біля цієї святині і розташована майстерня «Вертеп».
Друзі самостійно приїздять у майстерню щодня. На початках їх приводили батьки. Зараз же у цьому потреби немає. Тут вони вчаться самостійності, опановують нові навички і просто весело проводять час.
Леонтій робить свічки. Галя і Оленка допомагають на кухні. Марія за ткацьким верстатом створює сумку, а Іринка пакує мило. Коли я прийшла у «Вертеп», застала п’ятеро відвідувачів, а зазвичай їх приходить 10-12. У кожного є улюблена справа, різні захоплення та мрії. Щодня з ними працюють троє асистентів. Однак так було не завжди.
– Майстерня «Вертеп» з’явилася ще у 2006 році, – розповідає провідник спільноти ’’Лярш-Тернопіль’’ Оксана Захаревич. – Це була ідея батьків осіб з інвалідністю зі спільноти «Віра і Світло». Вони розуміли, що їх дітям потрібно чимось займатися та соціалізуватися. Перші два роки зустрічі відбувалися раз у тиждень в церковному класі при храмі Матері Божої Неустанної Помочі. Всі охочі вчилися рукоділлю, виготовляти різні вироби з бісеру, робити листівки. Шукали творчих людей і запрошували їх проводити майстер-класи. Їздили до львівських майстерень набиратися досвіду, привозили нові ідеї для праці. В кожну річницю створення майстерні відвідувалипрощу в Зарваниці. Свої вироби презентували на виставках-продажах у церкві. Згодом майстерні «Вертеп» передали новозбудоване приміщення біля храму. Нам вдалося знайти спонсорів і зробити в ньому ремонт. Наші друзі з розумовою неповносправністю почали працювати з асистентами і зустрічатися вже тричі на тиждень. З листопада 2016 року майстерня працює щодня, а минулого року ми офіційно стали частиною міжнародної спільноти «Ляршу». Для нас це була важлива подія, адже ми вже давно співпрацювали з ними і будували свою роботу, беручи за основу принципи і напрацювання «Ляршу».
Міжнародна Федерація спільнот, які об’єднують людей із розумовою неповносправністю”Лярш”, діє з 1964 року. ЇЇ заснував Жан Ваньє – син генерал-губернатора Канади, професор університету, в минулому офіцер морського флоту. На запрошення свого духовного наставника о. Томаса Філіпа він приїхав до Франції у маленьке село Тролі, на північ від Парижа. Там він відвідав інтернат, у якому жили люди з неповносправністю, і був дуже вражений інституалізацією цих осіб. Він запросив двох із них – Рафаеля Сімі та Філіпа Су – полишити цей заклад і почати жити в його домі. Натхненний ковчегом Ноя, Жан назвав їхній будинок Ковчег (французькою мовою L’Arche). Ця маленька спільнота швидко розрослася, приймаючи нових осіб з неповноправністю та молодь, які хотіли поділяти з ними своє життя. Дуже швидко такі спільноти були започатковані й в інших країнах. На сьогодні 149 спільнот Лярш діють у 39 країнах світу. У них люди з неповносправністю, обмежені фізично та інтелектуально, виявляють себе обдарованими в царині стосунків, здатними відкривати серця, пробуджуючи в них ніжність та співчуття.
Прийшовши навіть один раз у «Вертеп», переконуєшся, що це абсолютна правда. Вони радіють простим речам, жартують, по-доброму кепкують один над одним, живуть тут і тепер, отримуючи задоволення від того, що роблять.
Світлану Безпятчук привела у «Вертеп» особиста трагедія – у неї померла старша донька.
– Мені запропонувала прийти у майстерню пані Марія Захаревич, – розповідає Світлана. – Вже зараз, згадуючи той час, я розумію – у такий спосіб вона хотіла витягнути мене з того важкого стану. Я не хотіла приходити. Але вирішила, зроблю це з ввічливості один раз. Я дивилася на друзів і мені було їх жаль. Думала, що не зможу з ними працювати. Коли я прийшла у «Вертеп», мене тепло зустріли, обіймали, була дуже хороша атмосфера, звучаликолядки. Коли вже мала йти, то одна з дівчат Оля Олійник підійшла ззаду, обхопила мене руками і почала гойдатися. Так само любила робити моя донечка Іринка, яка померла саме на Різдво. Тоді я розплакалася і зрозуміла, моя дитина хоче, аби я була тут. І я залишилася.
Світлана працює у «Вертепі» вже одинадцять років. Зізнається, спершу думала, що вона буде навчати відвідувачів майстерні і допомагати їм. А вийшло навпаки.
– Тут я отримую більше, ніж віддаю, – розповідає жінка. – Друзі навчають людяності, доброти, вмінню знаходити компроміси і підтримувати одне одного. Вони теж сваряться і конфліктують, але не тримають зла, не мстять і дуже швидко забувають про образу.
День у майстерні «Вертеп» починається з молитви. Всі присутні сідають в коло, запалюють свічку і передають її один одному, промовляючи вголос, за що моляться. Це направду зворушлива традиція. Далі читають уривок зі Святого Письма, обговорюють почуте і лише потім беруться до роботи. Асистенти розподіляють обов’язки. Одні готують обід, а інші створюють і пакують вироби.
– Кожен займається тим, що йому до душі, – каже Оксана Захаревич. – До нас приходять майстри, які можуть поділитися різними техніками. Дуже допомагає творче подружжя Ольги і Юрія Щедріних. Вони запитують, що друзі хотіли б робити, які у них ідеї і, вже відштовхуючись від цього, проводять майстер-класи.
У майстерні «Вертеп» є кімната, обладнана для виготовлення свічок, кухня, також тут є невеличкий ткацький верстат. Вироби цього маленького колективу просто вражають – оригінальні малюнки, цікаві деталі, яскраві барви. Коли представники Тернопільщини їхали на аудієнцію до Папи Римського, то у подарунок йому завезли виріб з «Вертепу». Майстерня на знак подяки отримала буллу від Понтифіка.
Вироби можна придбати у крамниці храму Матері Божої Неустанної Помочі, а також під час ярмарків біля церков у різні свята. Також можна завітати у майстернюі замовити подарунок до душі. Тут завжди раді гостям та волонтерам.
За кордоном спільноти Ляршу мають будинок, де можуть мешкати друзі разом з асистентами. Вдень вони працюють, а ввечері повертаються додому. В Україні створити такі умови складніше, адже потрібні значні кошти і приміщення. У «Лярш-Тернопіль» мріють, що у майбутньому такий будинок вдасться облаштувати й у нас.
– Я цього року мала стажування у Познані та жила шість місяців у будинку Ляршу, – розповідає Оксана Захаревич. – Мене дивувало, коли багато людей з інвалідністю вранці йшли на різні майстерні працювати. Так хочеться, аби в нашому місті було щось схоже. Щоб люди з розумовою неповносправністю не сиділи в чотирьох стінах, а працювали, раділи життю, творили і водночас змінювали наше суспільство, робили його кращим.
