– Вам личить осінь, – сказав колись Роман Світлані.
«Мені лише двадцять вісім», – відповіла подумки й глянула на нього своїми дивними очима. У її погляді було щось від осені – сумне і таємниче.
Роман ніколи не думав, що зустріне жінку, схожу на його велике кохання, якого спершу добивався, а потім зрікся…
Відбив Галину у ліпшого друга Івана. А потім втратив – і Галю, і друга. Злякався, коли кохана сказала, що вагітна.
– А, може, це дитина від Івана? – запитав.
Вона нічого не відповіла. Тільки глянула своїми дивними очима. І пішла. Назавжди…
Він був упевнений, що це його дитина. Але тоді ще не думав про одруження.
– Ромку, – якось, перестрівши, мовив Іван, – це – мій син. Зрозумів? А ти… Мені шкода, що ми були друзями.
Роман ні за чим не шкодував. У нього вже була нова пасія, і не одна.
Коли побачив Галину з маленьким, серце забилося швидше. Але він заборонив собі будь-які сентименти: «Іван сказав, що це його син. Хай так і буде».
Одружився з Поліною – одиначкою з багатої родини.
– Ти, Ромку, не відмовляй Полінці ні в чому, – сказав тесть. – Наша дівчинка звикла жити в розкоші.
«Дівчинка» жила безтурботно. Роман дружині дорікати не смів, бо мешкав у подарованій тестем квартирі, їздив у подарованій машині. Працював у поважній установі, куди також влаштувався не без допомоги тестя.
– Поліно, твої батьки запитують, коли чекати внуків.
– Бавитися з дітьми не хочу і, певно, не захочу. Але цього їм знати не слід.
…Роман частіше почав згадувати Галину і сина. Скільки ж йому років? Їм із Галею тоді було по двадцять три. А тепер – сорок. Дорослий вже.
…Світлана прийшла працювати в їхню установу восени. У двадцять вісім, наче дівчисько, заплітала довгу русяву косу. Коли соромилася – червоніла. А коли сміялася – очі залишалися сумними. У кишенях любила носити каштани. На щастя.
Сама після розлучення виховувала сина. Дехто думав, що Павлик – її молодший братик.
Роман уперше побачив Світлану, коли зайшов до кабінету, де було її робоче місце. Немов насмішка долі: нова працівниця глянула на нього Галиними очима. Побачивши на її столі декілька маленьких і великих каштанів, сказав:
– Вам личить осінь.
Звернув увагу на фото хлопчика. Чомусь подумав, що його син колись подібний на цього карапуза.
– Ваш братик? – запитав.
– Син, – відповіла, почервонівши.
Відтоді майже щодня заходив до кабінету, де працювала Світлана. Заради неї. А вдавав, що у справах.
Світлана з сином добігали до ліфта. Роман зачекав на них.
– Добрий день, Романе Олександровичу. Дякую. В садочку карантин, – виправдовуючись, мовила. – От, взяла на роботу.
– Як тебе звати? – запитав Роман малого.
– Я – цоловік! – серйозно відповів.
– А чоловік має ім’я? – перепитав Роман.
– Паска.
– Пашка, – засміялася Світлана.
Світлана жила неподалік парку. Роман у вихідні їздив туди, аби побачити її з малим.
Ось вони гуляють парком. Маленький «цоловік» зашпортався. Упав. Роман ледве стримався, аби не підійти й не запитати, чи не вдарився. А ще йому хотілося купити «Пасці» якусь іграшку.
Роман відчував себе злодієм, який намагається вкрасти шматочок чужого життя. Він не знав, що з роками болітиме минуле. І не статки, не статус і навіть не час є ліком від цього, а чужа жінка з очима зрадженого ним кохання, та її маленький син. Зізнався собі: закохався у Світлану. Але він не міг зізнатися їй у почуттях. І боявся, що в Світлани може з’явитися залицяльник…
…Романа вітали із сорокап’ятиріччям. До кабінету посадовця, який «вирішує багато», несли дорогі подарунки й розкішні букети. Нарешті дійшла черга і до його колективу. Привітальне слово виголошувала Світлана.
– Романе Олександровичу, щиро вітаємо вас…
Світлана вручила йому вишукану композицію з троянд і поцілувала. Це був перший поцілунок жінки, якою він марив…
…Наступного року Роман став удівцем. Перед тим, як відійти у вічність, Поліна запитала:
– Що означає для тебе ця жінка?
– Яка? Я не зраджував тобі.
– Ти в душі був із нею… Я також інколи бувала там… у парку. Підглядала за тобою. І за нею. Я знаю, що ви разом працюєте. І знаю, що це не твій син. Але чому вона?..
Роман розповів про зраджену ним Галину, про Івана і про те, що в нього є син, з яким жодного разу не бачився.
– Я відпускаю тебе, Романе… до неї. Не знаю, чи син пробачить тобі. А з цією жінкою… може, станеш щасливим. Пробач, що в нас… що я не хотіла дитини… Я аборт зробила. Тобі не сказала. Нікому не сказала…
…У вихідні Роман, як це робив роками, їхав на вулицю, де живе Світлана. Тепер, коли у великому заміському будинку та в міській просторій квартирі крім нього – жодної живої душі, ця гра у жмурки стала його розрадою від самотності.
…Цього разу він мусить поговорити зі Світланою. Зізнатися, що кохає її. А ще мусить подружитися з Пашкою.
Осінь струшувала жовте листя. Роман підняв два каштани й поклав до кишені. На щастя…
Ольга ЧОРНА.
