Хтось з колег, рецензентів називає його поезію глибинами космосу. Хтось – філософською, що має особливу притягальну силу. Хтось підкреслює енергетику образного мислення, де в кількох поетичних рядках, здавалося б, непоєднувано переплетені почуття, емоції, враження. Я ж просто закохана давно і безповоротно у його творчість, у ліричні шедеври-мініатюри, де неймовірність слів, метафор, образів діють на сприйняття десь на рівні підсвідомості. Бо у кого ще з поетів на дровах замішаний вогонь, розхристані дерева, наче душі… Чи позшивані нерви на стиках прощань? Або волочать хмари небо за собою? А оте – вишукане до філігранності – гірчить солодка жінка, наче кава, що мліє в чашці, мов у сповитку… І це можна продовжувати до безкінечності. А краще читати його поезію: дорослу і дитячу.
Отож, сьогодні мій співрозмовник – поет, публіцист і земляк Володимир Кравчук. Свого часу Володимир редагував Збаразьку районну газету «Народне слово», тож добре знає ще й журналістську кухню.
– У тебе більше двох десятків книг: для дорослих і малечі. Є навіть навчальний посібник «Патріотичні мотиви у творчості Яра Славутича», який перевиданий у Канаді. Та є і особлива книжка «ВІР», видана у співавторстві з відомою поетесою із Чорткова Раїсою Обшарською. Це своєрідна інновація, адже твори спільні. Як виникла така ідея, немає ревнощів, що когось у книзі, наприклад, більше?
– Раїса написала у фейсбуці чотири рядки вірша, а я взяв і додав до них свої. Їй сподобалось. І виникла ідея написати ось таку книжку. Ми дуже тішимося з цього, адже в українській літературі це справді інновація. Є спільні прозові твори, а от поезії досі не було. Як творилося? Хтось задавав темп, здебільшого Рая, а я зазвичай робив кінцівку. «Назва «ВІР» (у стовпчик) – Володимир Кравчук і Раїса Обшарська. «Зустрічалися» у фейсбуці. Відстань точно не була перешкодою. Навпаки, виникали нові позитивні емоції, своєрідний взаємодотик до думок, почуття творчої довіри.
– Остання твоя книжка – «Визріла дорога». Це як підсумок певного шляху життя – чи тільки його початок, по якому ще треба пройти?
– Мабуть, і те, й інше. Щось прожито, щось пережито. А щось чекає попереду:
Ця дорога визріла для мене,
Дякую за неї небесам.
Кожен камінь, ямку поіменно
Знаю: спотикався сам.
Та мені давало руку Слово.
З пилюгою, бризками – на «ти».
Ген узбіччя медом полиновим
Спрагло манить і зове іти…
Якось так. А взагалі книжка складається із чотирьох циклів. Перший, дуже важливий для мене, – «Веслують повіки озерцями сліз». Він присвячений Матерям бійців-героїв, подвигу і болю, який торкається нині кожного. Інші розділи про нас, про час, бо роки безприв’язні біжать, є тут громадянська, пейзажна лірика, поезії про кохання, про любов…
– А передувала «Визрілій дорозі» книжка з голосною назвою «Годинник на розп’ятті»…
– Випадок, ситуація, а скоріше те, що дозволив побачити Бог, підказали таку назву. Отож, передвеликодень. Йду сільським цвинтарем, треба опорядкувати могили рідних. Бачу похилений старий дерев’яний хрест. А на ньому з правиці розп’яття вивершується іржавий цвях. Світить ранкове сонце, яке падає на нього і витінює стрілку. Я зупинився: годинник… на розп’ятті. Я стояв, чекав на майже непомітний порух тіні на уявному циферблаті. І тут в голові майнула думка: написати щось про годинник на розп’ятті. Навіть створив поему. Але оскільки я поет мініатюри, вона мені не сподобалася. Я її порвав і викинув у кошик – від цього світова література не постраждала. Тоді зробив 12 монологів, якими розпочав книжку. Як 12 годин. Тут є і монолог межичасся, і стрілецької ватри та бруківки з Майдану, і хлопців на фронті. І вкінці монолог лози та щему Страсної п’ятниці, того, що дає життя… Є, звичайно, у книзі і розділи ліричні. Наприкінці – «На берегах моєї сивини», бо хоч вже сивий, але (усміхається – ред.) і мариться , і мріється… А взагалі хороша, вдала назва – це вже пів книжки.
– А як гадаєш, такі деталі тільки поети помічають? Хтось інший міг би спотикнутися об старий хрест. І просто піти.
– Знаєш, що для мене поезія? Для Ліни Костенко – завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі. А для мене поезія – то кладка через повінь. Часом хитка. Інколи міцна. Ти виставляєш слово – як боксер на рингу – воно стійке, воно міцне, воно витримує конкуренцію. Тоді тебе сприймають:
По скалці думку підганяю знову,
хитких вагань таки мені не жаль,
Поезія – мов кладка через повінь,
зім’ятих мрій, прицв’яшених бажань…
Якщо я бачу напровесні соковитий сніг, потім розпатлані дощі, якщо осінь підкотилась яблуком рум’яним, – це поезія. Пригадую світлої пам’яті лауреата Шевченківської премії Ігоря Римарука, який написав таку фразу: якщо людина бачить, як із замка проростають ключі – то вона поет. Все інше – віршовані рядки. Для мене має бути образ, метафора. Якщо цього нема – немає і вірша.
– Але в нинішній час дехто видає за власні гроші книжечки накладом сто-двісті примірників. І називають себе поетами.
– Вони не шукають літературу в собі, вони шукають себе в літературі. Хтось з гумористів сказав: пройшов крізь решето і сито, а виглядає досить сито. Колись був літературний відбір. А зараз нікому не заборониш видати книжечку зі своїми творами, продавати її, роздавати. В цьому біда, особливо дитячої літератури. Навіть в читанках для малят є досить низькопробні вірші. А чи можна навчити писати? Якось Петро Перебийніс сказав: писати навчити можна, творити не можна навчити.
– А як вона приходить – Муза? До речі, деякі твої поезії стали піснями.
– Це гарне слово – Муза. Але до неї потрібна праця. Розкажу такий епізод. Був момент, коли моя дружина була на заробітках. Їду я у цей час якось з Тернополя матрисою. Через вікно – долина, вся в ромашках. І мені спадає фраза: замело ромашками долину… Я, як дурний, носився з тією фразою. А тоді ще листи писали. І тут раптом осінило: замело ромашками долину, то розлуки нашої фата, не пелюстку – крихту України – покладу для тебе у листа… Так народилася «Фата розлуки», яку поклав на музику Віталій Добровольський і пішла вона поміж людей піснею.
– Як і ще одна твоя поезія – «Гірчить солодка жінка, наче кава…» Може, тому, що в ній «…загублена одвічна таїна, яка ще називається коханням, яку так важко випити до дна»?
– Ця поезія справді стала піснею «Кава на двох», композитор – Юрій Бірковий. Дорогі мені і «Мамині пісні», я написав їх на замовлення лауреата всеукраїнських конкурсів Миколи Соснового. Він дуже хотів віддарувати неньці ті колискові, які колись вона співала йому. Він і виконує «Мамині пісні». Є ще у мене «Черешневий сніг» на музику Володимира Вербовецького, «Ветерани» (композитор Петро Ганчик) – пісні, присвячені нашим воїнам, подіям, що обпалили душу. Є ще аудіокасета в співавторстві з Богданом Бастюком «Пісня для галичанки», музика і виконання Юрія Біркового.
– Тебе багато рецензують. Не боїшся критики? Творчі люди ранимі…
– Я дуже строго до себе ставлюся. Якби не так – то може і мої книги були б товстішими (посміхається – ред.). – Я не боюся мудрої критики, навпаки вдячний за конструктивні зауваження.
– Розкажи трошки про особисте.
– Я певний в трьох іпостасях: я сім’янин, ходжу на роботу, приношу якусь копійку і поет (сміється). Я багатий віршами і внуками. Їх у мене семеро. П’ятеро живе зі мною. Коли у мене світиться в кімнаті, переказують один одному: треба бути тихо, дід пише. У мене є куточок, де я можу усамітнитися, але мені не потрібен улюблений стіл, улюблена ручка. Я можу писати навіть на стіні, якщо з’явилися гарна фраза. Ношу блокнот завжди з собою. Єдине, що не можу писати в зошиті в клітинку чи в лінійку, має бути чистий папір. Бо коли пишеш про лебедя, який орав крилом свинцеве плесо, то мусить бути чистий аркуш. Якось те плесо крилом в клітинках не розореш…
Зіна КУШНІРУК.
Візитівка
Володимир Кравчук – відомий український поет, публіцист зі Збаражчини. Член Національної спілки письменників України та НСЖУ. Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Іванни Блажкевич та Всеукраїнської літературної премії ім. Петра Ковальчука. Володар «Золотої медалі журналістики». Дипломант літературних премій ім. Володимира Ви хруща та італійського часопису «Giorni nostri». Є членом Всеукраїнської приймальної комісії НСПУ. За час його роботи в комісії не менше десяти талановитих краян поповнили НСПУ.
Керівник літературно-мистецької студії «Рушник» Центру культури і дозвілля Збаразької міської ради. У творчому доробку Володимира Кравчука 23 книги. З останніх – «Сніговиця», «Годинник на розп’ятті», «Сивий жайвір висіває пісню», «Визріла дорога», «ВІР» (у співавторстві з Раїсою Обшарською).
