Він тримав у руках квиток на вечірній поїзд до столиці. Там, у Києві, його чекали у театрі. Чому він не поїхав тоді, досі не знає. Можливо, це була доля? Чи все-таки прислухався до слів дружини, яка бачила у ньому Актора тут, у Тернополі?
В’ячеслав Хім’як зіграв на сцені нашого театру більше ста ролей. Однаково яскравих, де енергетика актора, його талант зворушували і зворушують серця вже не одного покоління глядачів.
Він – театральний педагог. Кіноактор і глибокий майстер читання поетичного слова, насамперед, Шевченкового.
Отож, розмовляємо із завідувачем кафедри театрального мистецтва ТНПУ, професором, народним артистом України, актором Тернопільського академічного обласного драматичного театру ім. Т. Шевченка В’ячеславом Хім’яком. Про театр, про життя, людські цінності…
Та розмова, як на мене, мала бути інакшою. В’ячеслав Антонович недавно отримав премію братів Лепких за роль Мазепи в однойменній виставі. Я мала розпитувати його про театр. А він почав з журналістики.
Про юність і мрії
– У дитинстві я хотів бути журналістом. Вступити обов’язково в столичний університет. Багато журналістів ставали письменниками. І для мене, думав, тоді буде відкритий шлях до письменницької роботи. Такий самовпевнений сільський хлопчик.
Але я навіть не пробував. Театр витиснув все ще з юності.
У десятому класі я відвідував народний театр Кам’янець-Подільського міського будинку культури. Після школи поїхав з цим театром на гастролі. Пригадую дядю Борю, начальника монтувального цеху. От він любив театр, де були хоч маленькі зарплати, але особлива магія, – і все. Хоча комусь таке видається дивацтвом.
Згодом я дуже багато бачив таких дивакуватих людей, які заради того, щоб займатися, чим люблять, ішли на малі зарплати. Я приїхав до Тернополя, у театр, у 1974-му.(До цього В’ячеслав Хім’як працював у Хмельницькому драмтеатрі – ред.). Думав, на кілька сезонів, а залишився на все життя. Отримував тоді 95 карбованців. Але я зрозумів: коли займаєшся тим, що не любиш, коли весь час у напрузі – це не життя. І в зрілі роки у цьому переконався. Це важливо не лише в роботі. Я дуже рано одружився. У 20 років у мене вже було двоє дітей. І в мене склалося з дружиною – не напружує. Раніше вона на всі вистави ходила, і не один раз. Разів десять могла дивитися, наприклад, виставу «Моя професія – синьйор з вищого світу»…
Не можна сказати, що робота в театрі найкраща для сімейного життя. Таке є в кожній публічній професії – хтось квіти подарував, хтось на тебе подивився, хтось комплімент сказав… Дружина ставилася до цього з розумінням. Ми виростили двох дітей і вже більше 50 років разом.
Про ролі
– Ви реалізували себе у провідних, великих ролях. Це і Барильченко з «Житейського моря», й Іван, фермер у «Євангеліє від Івана», Леонідо Папагатто, Отелло, Мазепа, Шевченко… І Тев’є-молочник з «Поминальної молитви». На цю виставу, до речі, багато хто ішов, щоб побачити у цій ролі Хім’яка. Вам таланило на славу, на ролі, на глядачів…
– Професія актора – це велика постійна “шкрябачка”. Постійно мало, постійно незадоволений. Постійно чогось не вистачає. Тому шукаєш і рухаєшся далі.
Я в професійному театрі більше 50 років. Є ролі, з якими не розлучаєшся – ти їх не граєш, а вони живуть. А є ролі “службові”, але дякую Богу, що і вони були. До кожної своєї роботи я ставлюся так, ніби граю дуже велику роль. Тому не можу сказати про якусь зі своєї ролей, що вона “маленька”.
От уявіть собі, що якийсь епізод грає дуже вправний, хороший артист – він переверне виставу догори дном. Був такий випадок. Знаменитий Амвросій Бучма виступав тут, у Леся Курбаса, в Тернопільських театральних вечорах. Мав зіграти Трохима у виставі “Мартин Боруля”. А роль – винести самовар. Поставити, махнути рукою і піти. Бучма вийшов, виніс самовар. У залі – грім аплодисментів. Він пішов. А всі чекали, що буде щось говорити. Режисер йому: “Броник, давай ще раз”. Пішов – знову аплодисменти. І так він три рази ходив взад-вперед. Це до того, що нема “маленьких” ролей, є “маленькі” артисти.
– І все-таки, мабуть, є роль найулюбленіша?
– Я відповім банально. От у вас двоє дітей. Хтось вчився гірше, хтось ліпше. А тепер скажіть: кого ви більше шкодуєте? Звичайно, більше жаль, кому гірше. Так і в мене з ролями: шкода тих, з якими щось не вдалося. У яку ти вклав так багато серця, енергії, а глядач її не особливо сприйняв…
Про театр
– В’ячеславе Антоновичу, а що для вас театр?
– Театр – це думка, загорнута в чуттєвість. Думка – емоційна, вона якось у вас так заходить, що ви навіть не відчуваєте. Так як любов.
Часто сперечаються про те, яким має бути театр. Сьогодні безліч різних шоу, але “розважалочка” – це ще не театр. Хоча розважальний театр повинен бути. Не завжди ж говорити серйозно. Як там у Горіна – всі найбільші підлості вчинені всерйоз. Але якщо мова про театр, то предмет балачки в ньому має бути серйозним. У нашого тернопільського поета Бориса Демківа є дуже гарна фраза: “… адже театр, панове, це не гра”. Згадуються і слова іспанського поета і драматурга Гарсія Федеріко Лорки. Він сказав, що в театрі натовп стає народом. Об’єднує ідея. І якщо нема взаємодії – моєї енергії у вас, а вашої в мені, якщо не вдається достукатися до глядачів, то актору треба зайнятися чимось іншим. Чому? Тому що театр повинен розширювати горизонти, і це потребує майстерності. Адже людям подобається, коли можна сказати – о, ти такий самий! Зараз дійшло до абсурду. Ми і Шевченка так “підтягуємо” до середньостатистичних інтересів: досліджуємо, скільки він пив, з ким спав, чому дітей нема. А якщо є, то якої групи крові. Але Шевченко чим сильний? У нього є два крила: поезія і пензель. Скільки кожен з нас може назвати картин Шевченка? А скільки його віршів, цитат знає?
Біда в тому, що нині є багато можливостей, але в публіки знизився смак і зросла байдужість. Показують хорошу строгу комедію, кажуть – нудно! А від “пупєнца до колєнца” – заходяться від сміху. От в часи Гоголя театр називали кафедрою, університетом. Ми зараз втрачаємо в театрі дуже важливу складову – кафедру мудрості.
Ми сміємося не з того, з чого би треба було сміятися. Не сміємося зі своєї глупості, продажності, недалекості. Подивіться – чим люди цікавляться? Це не тільки в Україні. Поїсти, поспати, по… Поїсти за гроші, а гроші заробити. Яка проста формула життя. А де вдосконалення? Чому так мало говорять про високе, про мистецтво? А коли говорять, то чи розуміють? Візьмімо знаменитий “Чорний квадрат”. Чи всі знають, про що ця картина взагалі? Але захоплюються або критикують, не розуміючи. Якщо є такий “Чорний квадрат”, то вже ми повинні такими бути, щоб все це наповнити…
Про зміни: на сцені, в житті
– Сцена міняє людину? От вас змінив театр?
– Я на сцені живу так, як хочу. А в житті нема в мене такого статусу, щоб я жив, як хотів. При всіх демократіях…
– А вам не хотілося змінити Тернопіль на столичну сцену?
– У певний час хотілося. І пропозиції були. Одна взагалі дуже крута. У квітні, мені тоді було лише 29, пролунав дзвінок з Києва – там організовували молодіжний театр. Кажуть: “Ми бачили вашу гру і дуже хочемо, щоб ви приїхали. Ми знаємо ваш сімейний стан, трикімнатна квартира у Києві на вас чекає”. Формально треба було в серпні пройти конкурс. А 28 травня мені присвоїли звання заслуженого артиста. На якомусь такому піднесенні їздимо з гастролями по Союзу. Я, Марія Гонта, Анатолій Горчинський, Євген Корницький… Моя дружина каже: “Дивися, тобі дали звання, за тебе люди поручилися, а ти поїдеш. Там зберуть всіх зірок. А який ти будеш на їхньому фоні?” Але я вірив, що зможу. І що поїду. Купив квиток, але залишився.
– А що вас зупинило, можете пригадати через плин літ?
– Я перед цим читав лірику в “Березолі”, клуб був такий: “Кому за 30”. Моя дружина теж була там. Ми жили біля “Березолю”, повечеряли, ще й вирішили пройтися до вокзалу пішки. Поїзд був вечірній. Дружина провела мене до Театрального майдану. І я цей квиток чомусь скрутив-скрутив і ми вернулися додому. Може, то було провидіння зверху? (Усміхається – ред.).
– Ви заслужений, народний, ви перший з акторів за життя, хто має зірку на алеї зірок у Тернополі. То все-таки, що для вас найцінніше в житті: нагороди, визнання, посада?
– Відповім дуже щиро. Я вже в тому віці, коли обманювати нема чого. Перше: я ніколи не гнався за грішми і нагородами. Але мусив заробляти, бо в мене у двадцять років було двоє маленьких дітей, син і донька. Друге: я собі даю звіт, я дуже до себе вимогливий, самокритичний, аж до самоїдства – майже за Достоєвським. А нагороди мене знаходили самі.
Я грав великі ролі. Перші з’явилися завдяки Павлу Загребельному, Анатолію Бобровському (він мене привіз із Хмельницького), Анатолію Горчинському. Запрошені режисери – це вже був пізніший період, епоха Форгеля. Прийшов Федір Стригун, я в нього зіграв Івана Барильченка в “Житейськім морі”, а ще в “Маклені Грасі” композитора. Навіть така невелика роль, але мене дуже розхвалювали. Я зрозумів, що Федір Стригун надзвичайно майстерно вміє працювати з акторами. Тепер я своїм студентам кажу: “Ви маєте зрозуміти: по вірі воздасться”. Тобто, як ти до театру – так театр до тебе. Я був не виняток, і Марія Гонта, і Мирослав Коцюлим, Володимир Ячмінський, і Люся Давидко…
– Партнери на сцені – це важливо?
– Поясню дуже просто: на сцені партнер грає тебе, а ти граєш партнера. Ми вмираємо, за великим рахунком, одне в одному. Що таке художній образ? Дія. А хто оцінює твою дію? Партнер, бо ти його перемагаєш. Або він тебе. На превеликий жаль, не про всіх так можна сказати. Може, і я комусь не підходжу. Взагалі, суть усякої творчої професії (а врешті, й людського життя) – одинокість, духовне сирітство, а вже потім з’являється навик, що робити.
Про акторську школу В’ячеслава Хім’яка
– Ви багато років присвятили викладацькій роботі. Очолюєте кафедру театрального мистецтва Тернопільського національного педагогічного університету. Можна говорити про потужну школу актора Хім’яка, яку закінчили більше сотні учнів. Нині вони складають чи не половину трупи нашого театру, а також працюють в інших містах. У розмові ви, між іншим, зауважили, що юні дарування зараз люблять більше себе в мистецтві, ніж мистецтво в собі…
– З іншого боку, оцінювати це радикально не можна. Іноді треба полюбити й себе в мистецтві. Я навчився без “показухи” сприймати успіх наступного дня. Ніколи не дозволяю ставити себе вище за інших. Пишаюся своїми студентами – нині уже відомими акторами. Подивіться, як Євген Лацік працює, Юля Хміль, Олександр Папуша, Андрій та Оксана Маліновичі, Юрій та Наталя Черненки, Микола Бажанов, Наталя Олексів… Пробачте, кого не назвав… Я вже навіть з Віталієм Луговим граю одну роль – в “Шаріці”. Кожен грає по-своєму.
– Якщо за Шекспіром, життя – це театр, то який ви поза театром? Яке ваше хобі?
– Моє хобі – театр. Коли мені з якихось причин кажуть, що театр – це місце, де я заробляю гроші, щоб прогодувати сім’ю, – мені шкода таких людей. Священника ж не ототожнюють із заробітчанином?
Який я поза сценою? Думаєте, я знаю достеменно, яким є В’ячеслав Хім’як? Знаю напевно, що кожен з часом міняється внутрішньо. В різні періоди я був різним. Зараз мені вже достатньо багато років, я можу бути самим собою, що навіть дозволяю собі плакати. От тепер, під час цієї непростої ситуації в країні, – з війною, з цими виборами, іноді плачу від безсилля. Хтось має за кимсь заплакати. Мій тато любив таку приказку: свій якщо не заплаче, то хоч скривиться. А потреба в тому, щоб хтось всередині сплакнув, є, бо так воно закладено.
Не хочу тепер нікому нічого доказувати. Все є, як є. Як починається “Коран”? Все буде так, як буде, навіть, якщо все буде не так. А театр все буде. Питання тільки – який? Є фраза: які люди – така влада. Курбас її перефразував і сказав: кожен народ заслуговує такого театру, який він має. Вірю, ще будуть часи, коли люди захочуть прийти, подивитися і подумати. Щоб у театрі духовність була.
І пам’ять повинна бути. Після артиста нічого не залишається, крім пам’яті…
Зіна КУШНІРУК.
