Люблю зимовими, а тепер ще й дощовими, ранками дивитись на берези за моїм вікном. Такий маю подарунок від долі, як сказала би Ліна Костенко. Берези. Зараз обвітрені, сонні, розхристані, та все ж, красиві. По своєму, красиві.
Поодинокі вицвілі листки з останніх сил ще тримаються змарнілих віток. Чи до весни дожити хочуть ці диваки? Чи якими мислями керуються, прирісши до своїх кубелець? Як ті останні очевидці літа, осені, спеки, проливнів стоять і дивляться – а хто ж таки піде останнім? Згадала бабу з дідом, коли вечорами за чаєм з калини і домашніми сухарями, вели нехитрі бесіди про те, хто помер, а хто ще лишився. Хто найстарший на селі з чоловіків, а хто з жінок. Хто ще дотягне до Різдва, а хто ледь-ледь дихає.
Я то нишком слухала і невинно усміхалась, думаючи, які ці розмови чудні. Згадалось. Пройшлось паралеллю часу поміж моїх статних берізок. Кидаю крихти хліба на підвіконник жителям дерев і небес – прилітають, бо вже знають своїх, голуби, синички, горобці, а потім аж ворони. Чекають своєї черги. Отака ієрархія панує серед птахів! Чи то вони знають, що чорні і не такі благородні як от голуби, чи звідки такий розподіл? Отак. Тут свої закони. Неписані, ненадиктовані, а мабуть, зразу закладені в пам’яті всіх поколінь, ким вони є від початку.
Мої берези. Стоять піснею мені під вікном, пестять шиби моїх вікон, шепочуть казку на ніч…
Дякую, доле, за цей дарунок! Направду, це цінно для моєї не раз змученої душі, а вони мене воскрешають! Якими вітрами насіялись тут ті берези на берегах мого життя? Якими хвилями тут опинився мій причал? Та стрілись ми…
Неля ДРИБОТІЙ.
