– Мамо, не викидай ялинку!
Ніна глянула на благальні сірі синові очі, маленькі ручки, складені наче до молитви, і серце її стиснулося. Важкий клубок підходив до горла і не давав вимовити ні слова. Вона пригорнула малого до себе, і почала плакати, гладячи світловолосу голівку. Так сиділи вдвох біля маленької ялинки, обнявшись, у напівтемряві. Біля хати, по дорозі, час від часу проїжджали машини, тоді світло їхніх фар через вікно освітлювало новорічне деревце, і воно займалась казковим світлом. І на душі ставало легше.
– Добре, синочку, – сказала Ніна тихо, переносячи Андрійка на ліжко у спальню. Обікрила, поцілувала і пішла до ялинки. Ввімкнула світло, торкнулася гіллячки, кілька голочок впало на підлогу. Обсипається, — подумала… Стала розглядати іграшки: білочки, ведмежата, шишки, зірочки, бурулька, навіть гномик примостився у хвої. Це спадок від її покійної бабусі. Любила їх, від них віяло дитинством, тому й не купувала нинішніх дорогих прикрас. Прикрашала зелену красуню цими справжніми скарбами з бабусиної скрині. А ось ялиночку, хоча невелику, але защораз живу вона приносила додому в переддень Нового року. Адже їх продавали на ринку, неподалік, за доступними цінами.
Коли помер чоловік Петро, Ніна була вагітною. Йому лишень минуло тридцять років, жити б і жити, але від долі не втечеш, нещасний випадок забрав молоде життя, тому й Андрійко, напевне від горя надмірного і хвилювання Ніни народився кволим і ріс слабовитим. Нінині батьки жили в сусідній області, кликали дочку до себе, але вона залишилася в місті. Тепер лише синові присвятила своє життя. Зарплата медичної сестри наче й маленька, але жінка мала золоті руки, шила, вишивала, ще й торти пекла на замовлення, крутилася, як могла.
Андрійко відвідував старшу групу дитсадка, був допитливим, але дуже вразливим хлопчиком. Інколи Ніні здавалося, що може втратити сина, і вона починала божеволіти від цієї думки. Але й потакати в усьому не хотіла – він же хлопчик, майбутній чоловік, має стати опорою їй на старості, бо ж одного його має.
А нині…. З тією ялинкою, що робити?
– Піду завтра і куплю пластмасову, – майнула думка. – Доки Андрійко буде в дитсадку, приберу її, він і не помітить підміни.
Так і зробила. З роботи відпросилася раніше. Купила ялинку такого ж розміру, ще й зі знижкою, бо ж свята закінчились, прибігла додому і взялася до роботи. За деякий час ялинка була готова. Почистила килимок від хвої і поспішала за сином в дитсадок, прихопивши те, що залишилося від старої ялинки.
… Андрійко, прийшовши до групи, сів за столик і задумався.
Закінчилися свята, треба розбирати ялинку. А їм так весело було втрьох—він, мама і ялинка. Мама була такою веселою і щасливою, про кожну з іграшок вона щовечора розповідала цікаву історію. І вечеряли вони в кімнаті біля ялинки. Але тепер деревце обсипається, розумів хлопчик. Навіщо він просив маму, щоб вона залишила ялинку, бачив біля смітника, що хтось викинув пожовтілий стовбур з голими гілками — жалюгідна картина. Це ж і їхня ялинка на таку перетвориться, коли ще трохи постоїть.
До хлопчика підійшла вихователька Людмила Богданівна.
– Не сумуй, Андрійку, зараз діти посходяться, ти ж завжди приходиш перший, бо твоїй мамі раненько треба бігти на роботу.
– Я не від того…
В Андрійка сльози навернулись на очі і він все розповів улюбленій виховательці.
– Немає такої проблеми, яку б не можна було вирішити, коли сильно хочеш, – загадково посміхнулася вона.
– Але як? – у хлопчика в очах засвітилися вогники надії.
– А ось усі діти зійдуться, тоді я тобі розповім…
…Ніна глянула на годинник. Пора. Треба поспішати до дитсадка. Швидко одягнулася, ще раз кинула погляд на ялинку, відмітивши, яка вона зелена, і вийшла з хати. Серце вискакувало з грудей. У дитсадку тихо. Напевно, уже всіх дітей забрали. Ніна відчинила двері до групи і побачила Андрійка.
– Матусю! – вигукнув він. – Поглянь, що я маю!
Зелена красуня-ялинка з барвистими прикрасами, наче жива, була зображена на аплікації. Діти усією групою старалися і виготовили її власноруч з допомогою виховательки.
– Ми прикрасимо нею стіну у вітальні, ялинка завжди буде з нами, а цю потрібно розібрати, – сказав Андрійко. – Вибач, що я вчора тебе просив її залишити.
– Який же ти в мене молодець! – Ніна пригорнула сина. – Спасибі і вам за хорошу ідею, – усміхнулася до виховательки.
Додому йшли мовчки. Кожен думав своє, про день, що минув. Але обом було радісно…
Ніна несла ялинку, наче дорогу річ, аж перехожі озиралися. Поруч дріботів щасливий Андрійко.
