Тривалий час нам нав’язували образи українок, які страждали. Усі літературні та історичні героїні, до яких ми звикли зі школи, обов’язково мусили страждати від лихої долі, закріпачення, панщини, підступних чоловіків або просто за традицією.
Але якщо уважніше вдивитися в реальні історії українок, можна побачити іншу палітру – наполегливу роботу, жагу до життя, драми, інтриги, уміння підлаштувати реальність під свої бажання, прагнення до розвитку, схильність до волонтерства. Що завгодно, окрім страждань.
Рогніда
Полоцька княжна. Дружина Київського князя Володимира Великого. З неї почалась полоцька гілка династії Рюриковичів, яку у Білорусі вважають однією з основ білоруської державності.
Враховуючи, що Полоцьк був уже під його контролем і одружуватись з Рогнідою нагальної потреби не було, можемо припустити, що Володимир таки мав почуття до себелюбної дівчини. Вона стала однією з багатьох його дружин. Жили вони разом не факт що щасливо, але довго. І нудно їм точно не було. Володимир дуже любив жінок, Рогніда була княжною гордою і, очевидно, з характером. Така суміш темпераментів робить сімейні будні значно різноманітнішими.
Рогніда народила Володимиру кількох дітей, серед яких, цілком можливо, був і майбутній правитель Київської Русі Ярослав Мудрий. Також за однією з версій, її сином був князь Святополк Окаянний, причому народжений чи то від Ярополка, чи то від Володимира.
В якийсь момент княгиня наважилася помститися чоловікові і за вбивство її рідних, і, якщо виходити з її слів, за надмірну кількість дружин. Якось вночі, коли Володимир спав, вона схопила ніж і занесла його над князем. При цьому, як зазначає один з літописів, дорікала вона йому і за те, що вбив її родину, і за те, що її полонив, і за те, що тепер не любить ані її, ані їхніх дітей. Володимир хотів убити дружину, та на заваді став їхній старший син Ізяслав: він схопив меча і направив його на батька. Зрештою, Володимир вислав Рогніду з Ізяславом назад у Полоцьку землю, де вони надалі жили і правили умовно спокійно. Про подальше життя Рогніди ранні літописи мовчать, а от пізні повідомляють, що Рогніда постриглась у черниці під християнським ім’ям Анастасії.
Анна Ярославна
Одна з дочок великого князя київського Ярослава Мудрого та його другої дружини, шведської принцеси Інгігерди. Дружина французького короля Генріха І.
Прабабка щонайменше 32 французьких монархів. В Іспанії та Люксембурзі її нащадки – Іспанські й Пармські Бурбони – досі перебувають на престолі.
За давньоруською традицією, біографії жінок, навіть із княжих родів, особливо ніхто не фіксував. Точно ми про неї знаємо, що вона народилась приблизно у 1020-х або 1030-х роках, і, ймовірно, була наймолодшою донькою у князівській родині.
Її шлюб із Генріхом І не мав жодного відношення до кохання. У 1044 році померла перша дружина Генріха Матильда Фризька, спадкоємця престолу він не мав, тому вирішив просити у Ярослава Мудрого руки його доньки. Чому саме у нього? По-перше, ворожнеча із могутньою Священною Римською імперією спонукала до пошуку політичних союзників. До того ж, у близьких до Франції країнах вже на залишалося принцес королівської крові, які б не були близькими родичками Генріха. Тому його вибір був дещо обмеженим.
Ярослав Мудрий активно практикував “шлюбну дипломатію”, тому шлюб доньки погодив запросто. Вінчання Анни із французьким правителем відбулося у Реймсі у 1049 або 1051 році.
Звісно, вона могла би змиритись із традиційною для тих часів безсловесною роллю дружини короля і мовчки плести коси, очікуючи на заслання у монастир. “Ага, вже”, – подумала Анна і просто підкорила той новий світ, у якому опинилась. Її батьки були жорсткими і жорстокими політиками, тому про те, як здобувати та утримувати владу, вона точно мала певне уявлення.
Анна Ярославна користувалась великою популярністю при французькому дворі та за його межами, активно займалась благодійністю та підтримувала розвиток церковної справи.
Після смерті чоловіка, королем став її малолітній син Філіп І. Регентом при ньому став граф Балдуїн Фландрський.
Однак певний час авторитет Анни був настільки високим, що вона здійснювала безпосередній вплив на сина та французьку політику і брала участь у підписанні державних документів. При тому, що за традиціями того часу вдови королів, як правило, завершували життя у монастирях.
“Ага, вже”, – знову подумала Анна. І вийшла заміж вдруге. За графа Рауля де Крепі де Валуа, який очолював феодальну опозицію до її колишнього чоловіка і мав величезні земельні володіння, що майже не поступалися королівському домену.
Скандал з того вийшов на весь французький двір. На момент їхнього роману, граф уже був двічі одружений до того, причому з другою дружиною навіть не розлучився, а просто вигнав її, звинувативши у перелюбі. В результаті Анна втратила вплив і авторитет при дворі, а Рауль взагалі був відлучений від церкви. Але її це не надто засмутило. Вона прожила із коханим чоловіком більше 10 років і після його смерті у черговий раз підкорила королівський двір і на певний час долучилась до державних справ.
Анна (Янка) Всеволодівна
Ще одна розумниця у династії великих київських князів, яка знайшла спосіб реалізувати свої амбіції у буремному середньовіччі. Замолоду Анна була заручена із візантійським царевичем Костянтином Дукою. Вона приїхала до Візантійської імперії, але весілля так і не відбулось. Нареченого чи то вбили, чи то примусово постригли у монахи, аби усунути від боротьби за престол – тут точно важко зрозуміти. Факт, що Анна повернулась додому і прийняла чернечий постриг. Якщо ви думаєте, що на цьому життя у жінок закінчувалось – ви помиляєтесь.
“Все тільки починається”, – вирішила княжна і почала активно опановувати свій новий статус.
Зрозуміло, що не всяка черниця могла розраховувати на якийсь кар’єрний ріст, але Анна Всеволодівна була розумна, амбітна, і її батьком був великий князь київський. Це значно збільшувало простір для маневру. 1086 року батько заснував у Києві Андріївський (Янчин) монастир, в якому Анна Всеволодівна стала першою настоятельницею. Вона відкрила при монастирі першу в Київській Русі й одну з перших в Європі шкіл для дівчат, де їх навчали грамоти, співам і шитву.
Крім того, Анна Всеволодівна брала активну участь у церковно-політичному житті Русі. Наприклад, після смерті київського митрополита Івана II, очолила посольство до Константинополя і привезла у Київ нового митрополита Івана III (скопця).
Разом з тим, народом ходили легенди про надзвичайно високе мистецтво Анни Всеволодівни лікувати хворих. Словом, життя її було насиченим і популярність вона мала чималу. Настільки, що після смерті православна церква зарахувала її до лику преподобних святих.
Роксолана – Хатідже Турхан
Українки принесли в Османську імперію явище, якого до них мусульманський світ не знав – жінок-політиків. Доба жіночого султанату, за словами істориків, почалась із однієї з найбільш знаних у світі українок – Роксолани.
Достовірних документальних свідчень про Роксолану до наших днів збереглося не так вже й багато. Насправді, досі остаточно не з’ясовано її походження. Хоча більшість джерел все ж вказує на те, що вона була українкою. Її точна дата народження та справжнє ім’я також достовірно невідомі. Ототожнення Роксолани з Анастасією або Олександрою Лісовською виникло у XIX столітті та не спирається на надійні докази. Але менше з тим.
Відомо, що юну Роксолану полонили кримські татари й продали на невільничому ринку. Згодом її подарували Сулейману І Кануні, роки правління якого – з 1520 до 1566 – стали періодом найвищого розквіту Османської імперії. Величезна мусульманська держава простягалася тоді від Угорщини до Сомалі і від країн Закавказзя до Марокко.
В султанському гаремі дівчина на ім’я Хюррем (тобто “весела”) привернула увагу правителя. І легкою ходою пішла лабіринтом політичних інтриг до збереження життя та отримання влади. Роксолана домоглася відсторонення головної наложниці Махідевран. Бо якщо вже бути улюбленою дружиною султана, то лише єдиною і назавжди.
Поведінка ж була відверто нетиповою для тих часів і реальності: Хюррем приймала іноземних послів та правителів, впливових вельмож і митців. За її ініціативою звели багато мечетей, шкіл, караван-сараїв у Стамбулі, Єрусалимі, Мецці, Медіні, Едірне (Адріанополі).
Зрештою, завдяки діям Роксолани-Хюррем, наступним султаном після Сулеймана став її син Селім ІІ, відомий під прізвиськом “П’яниця” через свою пристрасть до вина. І саме з неї почався період надактивної участі жінок у державних справах Османської імперії, який тривав понад 100 років.
Далі історія почала розгортатись, як класична політична драма та шпигунський роман разом узяті. Чоловіка Хатідже, який страждав на психічне захворювання, внаслідок палацового перевороту усунули від влади та невдовзі убили. Хатідже Турхан змогла згуртувати своїх прихильників проти своєї свекрухи Кесем Султан, яка намагалась лишитись при владі. Свекруху, про всяк випадок, також було вбито. Після цього Хатідже Турхан отримала титул валіде (мати правлячого султана) і протягом п’яти років керувала Османською імперією як регент при особі малолітнього Мехмеда IV. Активно займалася благодійністю, будівництвом, вважалася покровителькою бідних. Її син став одним із наймогутніших правителів в історії Османської імперії, контролював значну частину України, змусив Річ Посполиту виплачувати щорічну данину і навіть намагався завоювати Австрію і Німеччину.
Єлизавета (Галшка) Гулевичівна
Психологи запевняють, що для того, аби почуватися щасливою, людина має регулярно робити щось не суто для себе, а й робити для інших хороше. От українські жінки активно займались волонтерством ще до того, як це стало мейнстримом. Тому ми багато чим їм зобов’язані. Закладами освіти, наприклад.
Єлизавета Гулевичівна була звичайною українською шляхтянкою із заможної волинської родини. Завдяки дідусю отримала чудову освіту та корисну для нащадків звичку підтримувати братські школи. У 19 років стала дружиною Христофора Потія – сина митрополита Української греко-католицької церкви Іпатія Потія.
Історія цього одруження була практично шекспірівська: дві ворогуючі родини (поборники православ’я та католицизму), закохані діти, шлюб попри незгоду батьків, втеча з дому, народження коханої донечки. Але тішилися родинними щастям закохані недовго – чоловік помер за кілька років.
Вдруге Єлизавета вийшла заміж за заможного київського шляхтича Стефана Лозку. Перебралась у Київ. Зблизилась із Київським братством. Після того, як у 1614 році пожежа винищила кілька будівель Богоявленського монастиря, серед яких був і навчальний дім, Єлизавета подумала і добровільно відписала свою садибу із землями в Києві для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей шляхтичів і міщан. Так було покладено початок Київській православній братській школі, яка пізніше розвинулась у Києво-Могилянську колегію і академію (нині – Національний університет “Києво-Могилянська академія”). При цьому, гроші протягом життя вона жертвувала не лише на київську, а й на інші братські школи.
На схилі років вона мешкала в Луцьку, брала активну участь у діяльності Луцького братства.
Олександра Єфименко
Освіта – все ж особлива тема для українок. Бо прагнення до розвитку та самоідентифікації не приховаєш, навіть якщо дуже хочеться. Олександра Єфименко не змогла. Можна сказати, що вона вчила росіян історії України задовго до того, як ми зрозуміли, для чого це потрібно.
Олександра Яківна Ставровська народилася в родині службовця в Архангельській губернії. Вийшла заміж за українського історика, етнографа і революційного діяча Петра Єфименка, переїхала до Чернігова, згодом до Харкова. Проживаючи в Харкові разом із чоловіком, організувала історичний гурток, який згодом перетворився на харківську школу української історіографії.
Досліджувала історію України, була ученицею професора Київського університету Володимира Антоновича. Окрім інтересу до історії, також демонструвала досить активну громадянську позицію – відстоювала права української мови, засуджувала Валуєвський циркуляр та Емський акт, виступала за зрівняння жінок у правах з чоловіками, заснувала історичний гурток у Харкові, читала лекції у Харківській бібліотеці та на Бестужевських вищих жіночих курсах у Санкт-Петербурзі (при чому її лекції скрізь користувались такою популярністю, що не всіх охочих могли прийняти за один семестр), написала “Історію українського народу”… Словом, багато зробила для розвитку освіти та підвищення рівня освіченості. Зрештою, 1910 року Харківський університет, попри громадську думку, яка очікувано не схвалювала цього рішення, присудив Олександрі Єфименко науковий ступінь почесного доктора історії. Так вона стала першою жінкою в Російській імперії, яка отримала таке визнання у часи, коли жінки ще не мали права навчатися в університетах.
Наталія Кобринська
Найближче оточення такий підхід до життя не розуміло, вважаючи Кобринську смішною дивачкою. Чи не єдиним, хто підтримав молоду активістку, став її чоловік Теофіл Кобринський. Але найактивніша її робота почалась після його смерті.
Кобринська виступала поборницею рівноправ’я жінок і чоловіків в Австро-Угорській імперії, укладала петиції з проханням дозволити жінкам навчатися в університетах, 1884 року заснувала у Станіславі першу українську жіночу організацію під назвою “Товариство руських жінок”. Налагодила тісну співпрацю з українками на теренах Російської імперії.
Вона стала ініціатором першої української жіночої організації. По суті – з неї почалася історія якісних жіночих журналів в Україні, типу сучасного “Vogue”, але ще трішки кращих.
Віра Холодна
Народилася у Полтаві під ім’ям Віра Левченко. Вийшла заміж за юриста Володимира Холодного і взяла його прізвище. Акторська кар’єра Віри Холодної тривала менше п’яти років, але за цей час вона встигла знятися у кількох десятках стрічок (драми, мелодрами, короткометражні фільми) і стати більше ніж секс-символом свого часу. Після виходу її першого фільму актриса почала отримувати листи від незнайомих чоловіків із зізнаннями в коханні. Були навіть такі, які писали, що покінчать життя самогубством через нерозділене почуття до неї.
Так почалась яскрава і бурхлива історія життя у стилі “Великого Гетсбі”. Навіть початок Першої світової війни не зміг її перервати. Актриса продовжувала зніматись і підкорювати глядачів навіть не потужним талантом, а безмежною жіночністю. У проміжках між фільмами вона брала участь у благодійних концертах, в продажах подарунків до фонду воїнів і їх сімей. Зміни політичних режимів на популярність Холодної не вплинули, до неї продовжували прихильно ставитись усі, не рідко участь Холодної у зйомках фільму означала відсутність будь-яких організаційних питань, як, наприклад, проблеми із постачанням плівки.
Померла актриса під час гастролей в Одесі від епідемії грипу (іспанки). Надзвичайної популярності набули чутки, буцімто актрису отруїв французький консул Енно або убив на ґрунті ревнощів коханець. Проте, найпевніше, вони абсолютно безпідставні.
Соломія Крушельницька
Винятковий талант оперної співачки Соломії Крушельницької перетворив її життя на грандіозний і дуже вишуканий роман із музикою. Співати почала з юних років. Навчалася в Тернопільській школі товариства “Приятелі музики”. Основи музичної підготовки отримала у Тернопільській класичній гімназії, в якій складала іспити екстерном. В одинадцятирічному віці відбувся й перший публічний виступ – в хорі українського товариства “Руська бесіда” в Тернополі.
Одразу ж після закінчення Львівської консерваторії дебютувала на сцені Львівського міського театру. Так почалась історія підкорення світу голосом неймовірної краси. Але, досягши світової слави, все одно регулярно верталась додому і майже щороку давала концерти у Львові, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Коломиї, Стрию, Збаражі, Чернівцях. Багато спілкувалася з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Миколою Лисенком, Ольгою Кобилянською, Андрієм Чайковським. Видатний композитор Микола Лисенко навіть присвятив їй три своїх романси.
На початку XX століття Соломія Крушельницька продовжувала активно гастролювати світом і у кожній країні газетярі змагались у вишуканості компліментів, якими засипали її у своїх статтях. При цьому, близька подруга Крушельницької, аргентинська піаністка Негріта де П’яцціні згадувала, що видатна співачка “була настільки простою в особистому житті, наскільки великою на сцені”.
У 1910 році Соломія вийшла заміж за адвоката, мера тосканського міста В’яреджо Чезаре Річчоні та переїхала до чоловіка.
Перша світова війна тимчасово перервала кар’єру співачки та стала її особистою трагедією – Італія воювала з Австро-Угорщиною, де перебували більшість її родичів. Після війни Крушельницька присвятила життя камерній концертній діяльності. Гастролювала Україною, країнами Західної Європи й Америки.
У серпні 1939 року, через рік після смерті чоловіка, Соломія залишила В’яреджо і поїхала до Львова – відвідати родичів. До Італії вона вже не повернулась. Радянські війська за пактом Молотова – Ріббентропа захопили Західну Україну. Нова влада націоналізувала львівський будинок Крушельницької, залишивши їй тільки квартиру на другому поверсі.
Крушельницька опинилась у підвішеному стані – її не випускали з СРСР, але й не давали радянського громадянства. Зрештою, громадянство вона таки отримала, по суті в обмін на те, що відписала на користь СРСР свою віллу у В’яреджо. Влаштувалася працювати на кафедру сольного співу Львівської державної консерваторії – радянські бюрократи довгий час не могли знайти її випускний диплом 1893 року, без якого всесвітньо відома співачка не мала права працювати у консерваторії.
Лише в останні місяці життя Соломії Крушельницькій присвоїли звання професора і Заслуженого діяча мистецтв УРСР.
Олена Степанів
Щойно молода студентка Львівського університету, пластунка Степанів почула про створення Українських січових Стрільців, відразу ж попросилась на роботу в поборову комісію. Там їй очікувано доручили займатися господарськими справами та канцелярською роботою. Її це очікувано не влаштувало. В одній з шаф дівчина знайшла чоловічу форму, перешила під себе і пішла у найкраще фотоательє, щоб зробити фотографію до стрілецької легітимації. Коли прийшла забирати фотографію – її намагалась заарештувати поліція за звинуваченням у шпигунстві. Від ув’язнення захистило лише втручання товариша, відомого Володимира Старосольського.
Зрештою, Олена таки домоглася свого і вступила до війська. Хоча кількість перешкод від того не зменшилась. Коли в кінці серпня 1914 року добровольці вирушали зі Львова до Стрия, наприклад, де формувалися УСС, її висадили з потяга.
Дівчина проявила себе під час боїв за Маківку. В одному з боїв загинув її командир, і Олені довелося самостійно ухвалювати рішення і керувати своєю сотнею. Після цього вона отримала звання хорунжої. Що стало безпрецедентним прикладом для всього світу.
Під час бою під Лисовичами дівчина потрапила до російського полону. Тоді вона стала однією з найвідоміших героїнь тогочасної преси. По-перше, жінка-офіцер – це було щось нечуване. По-друге, вона неодноразово і з погордою підтверджувала дане їй реноме “сепаратистки-мазепинки”, яка добровільно пішла воювати проти москалів. При цьому поводилась настільки гідно, що навіть російська преса певною мірою їй симпатизувала.
Повернувшись на Галичину, дівчина поновилась в УСС, а після короткої перерви, викликаної виключенням з австрійського війська, включилась до українсько-польської війни в однострої Української Галицької Армії (УГА).
Згодом Олена була, по суті, прес-секретарем Державного секретаріату закордонних справ ЗУНР та Міністерства закордонних справ УНР у Кам’янці-Подільському. Потім – навчалась у Віденському університеті, захистила докторську дисертацію. Викладала історію та географію у Львівській гімназії сестер-василіянок та Львівському таємному українському університеті. Після Другої світової – активно займалась викладацькою та науковою діяльністю. У 1949 році знову потрапила до російського полону через звинувачення в антирадянській пропаганді – її відправили до мордовських таборів, звідки Степанів повернулась додому у 1956 році, коли їй виповнилось 72 роки.
Євдокія Завалій
Після закінчення бою, коли вишукували взвод, він знову сказав, що не дозволить, аби йому всяка дівка накази віддавала. Євдокія у відповідь пішла в медсанбат, а коли повернулась, дала старшині папірець, який їй там виписали, і попросила при всіх зачитати. Він вголос перед всім взводом зачитав виписку лікаря: “Засвідчую, що лейтенант Завалій Євдокія Миколаївна є цнотливою”. Після цього повага солдат до дівчини стала практично незламною.
Командуючи взводом, вона звільняла Севастополь, штурмувала Сапун-гору (за цей епізод була нагороджена орденом Вітчизняної війни I ступеня), брала участь у боях за Балаклаву, Цукрову Голівку і Керч, переправлялася через Дністровський лиман, звільняла Бессарабію, воювала за звільнення Тамані, Туапсе, Новоросійська, висаджувалася з десантом в румунську Констанцу, болгарські Варну і Бургас, Югославію. Серед німецьких військ була відома як “Фрау Чорна смерть”.
Гайдемарі Марта Стефанишин-Пайпер
Гайдемарі Марта Стефанишин-Пайпер – американська астронавтка українського походження, яка вже встигла зробити те, про що всі прихильники Ілона Маска поки що лише мріють. На своєму рахунку вона має два польоти, під час яких здійснила п’ять виходів у відкритий космос. Гайдемарі стала третьою жінкою з українським корінням, яка побувала у космосі. До неї це вдалося зробити Джудіт Арлен Рєзнік зі США і Роберті Лінн Бондар з Канади.
Її батько під час Другої світової був вивезений на примусові роботи до нацистської Німеччини. Після завершення війни вирішив не повертатися на батьківщину, справедливо побоюючись репресій з боку радянського уряду. Він одружився з німкенею і разом вони емігрували до США де і народилась Гайдемарі.
Родина дівчинки дотримувалась багатьох українських традицій, відвідувала українську церкву, Гайдемарі навчалась у суботній українській школі і входила до складу “Пласту”. Навіть вийшовши заміж за американця Гленна Пайпера, вона наполягла на збереженні для себе подвійного прізвища Стефанишин-Пайпер, а сина назвала на честь свого батька – Михайлом. І досі постійно наголошує, що сприймає себе українкою.
Гайдемарі обрала не зовсім звичний для дівчат шлях. Вона здобула ступінь магістра у галузі машинобудування в Массачусетському технологічному інституті. Навчання оплатила за рахунок стипендії Військово-морських сил США, неодмінною умовою якої було укладення подальшого контракту з ВМС. Відтак, із червня 1985 року вона проходила підготовку у Навчальному центрі рятувальних і підводних операцій ВМС.
Таким чином, Гайдемарі стала загалом 447-ю людиною у космосі, 43-ю жінкою, яка виконала космічний політ, і 8-ю представницею прекрасної статі, яка здійснила вихід у відкритий космос.
Вдруге у космос Гайдемарі літала з 15 до 30 листопада 2008 року на багаторазовому транспортному космічному кораблі “Індевор” (місія STS-126). Цього разу вона виконала три виходи у відкритий космос загальною тривалістю 20 годин 34 хвилини, брала участь у розширенні площі МКС і монтажу нового обладнання.
У липні 2009 року Гайдемарі пішла із загону астронавтів NASA, щоб повернутися до служби у Військово-морських силах. Два роки командувала дивізією морських сил Кардерок у штаті Меріленд. Має звання капітана ВМС США, що в Україні відповідає званню капітана 1-го рангу.
