Боже заступництво у Ступках: як сільська церква на Тернопільщині пережила австрійську й польську імперії, війну, радянську окупацію і відродилася завдяки вірі та любові (ФОТО)

У минулу неділю сонце щедрою благодаттю зігріло село і людей, які прийшли на молитву до свого храму. Світлою осінньою просинню втішалися Небеса. Церкві Різдва Пресвятої Богородиці у Ступках Тернопільського району – 120 років. Раділи дорослі й малі, і зовсім старенькі жителі, ті, хто пам’ятає, як більшовики нищили їхню святиню. Як переховували церковні атрибути, рятували іконостас, як відбудовували храм усім миром…

Гроші на храм пожертвував навіть австрійський цісар

Сьогоднішня духовна святиня у Ступках пережила війни і більшовицьку розправу. І відродилася у всій красі, впевнені жителі села, завдяки своїй небесній покровительці, Пресвятій Богородиці.

Документальних підтверджень про першу церкву у Ступках немає. Є лише усні перекази про те, що місцевий храм наприкінці 17 століття знищили татари. На його місці була побудована друга, дерев’яна церква, яка проіснувала до 1899 року, приблизно двісті років. А ще зберігся в оригіналі документ – рішення церковного комітету від 1 листопада 1898 року. У ньому детально прописаний кошторис «…на будову церкви в двох літах 1899-1900. Будівничий був Лісовський Йосиф з Тернополя…» Відзначено й що «…21 вересня 1900 року на храмовий празник церкву освятили…»

Отож, при підтримці сільського війта Теодора Кубіва громада села взялася за будову святині. У цей час неподалік у Смиківцях євреї тримали невеликий пивзавод, але збанкрутували і продали його громаді Ступок. Селяни розібрали броварню і камінь використали на церкву. До будівництва були задіяні і парафіяни сусідньої Романівки. Зводили храм на добровільні пожертвування та гроші, вилучені від продажу церковних земель. У рішенні церковного комітету був детальний звіт про використані кошти.

І все-таки грошей не вистачало. Тому згадуваний уже війт Теодор Кубів побував на аудієнції в австрійського цісаря Франца-Йосифа, в якого випросив пільгу, аби село в роки будівництва не платило податок за землю, а використало ці кошти на зведення церкви. Цісар дозволив це зробити, ще й від себе особисто виділив 150 золотих ринських.

У збережених документах згадується і перший сільський учитель Павло Чайківський (1820-1911), який був бездітним і подарував на церкву «…1 морг і 990 сажнів поля».

У 1908 році селяни придбали у Солотвино до храму старий іконостас за 1700 крон. Він був дерев’яний, різьблений і позолочений з чотирма рядами образів. У 1911 постала також невеличка дерев’яна капличка. І до сьогодні зберігають інформацію про тих жителів села, які разом із сім’ями працювали на будівництві, відновленні та облаштуванні церквиці. Зеновій Галапуп, наприклад, згадує свою тітку Домінію, чоловік якої загинув у Першій світовій війні. Жінка зосталася вдовою. Але вона була багачкою, мала велику господарку і поле. І коли у 1938 році у Ступках вирішили малювати церкву, Домінія спродала все майно, а виручені кошти – одну тисячу злотих – офірувала на храм.

Партійці іконостас ламали бульдозером, а дзвони знімали на металобрухт

На служби Божі до храму скликають людей церковні дзвони. У них також дуже цікава історія. Ще у 1921 році до церкви у Ступках громада за 60500 марок придбала три дзвони: Василій – 67 кг, Йоан – 57 кг, Домінік – 40 кг. Під час Другої світової війни «Домінік» зник невідомо куди. «Йоана» у 1943-му німці забрали на оборону Вермахту. Сумна доля спіткала і «Василія»: у 1975 році його зняли з дзвіниці місцеві партійці Чернелів-Руської сільради та колгоспу «Зоря» і здали на металобрухт.

Уже в 1994 році парафіяни придбали для свого храму  три нових дзвони. Четвертого для Божого храму пожертвував Євген Баран зі своєю родиною.

Взагалі, жителі Ступок з гіркотою згадують період комуністичного атеїзму.  Ще до Другої світової війни церкву Різдва Пресвятої Богородиці розмальовували видатні тогочасні художники: Михайло Чуйко та його однофамілець, виходець зі Ступок Панько Чуйко, який, за окремими даними, розписував собор Святого Юра у Львові. До речі, стелю на хорах прикрашає український герб – Тризуб. Як зазначає довголітній старший брат церкви Ігор Самборський, у 1938 році Панько Чуйко зобразив його загратованим, що означало – Україна в неволі під поляками. Тепер герб відновлений, уже без гратів. Взагалі, серед християнської атрибутики храму є багато старовинних реліквій. Наприклад, хрест із розп’яттям Ісуса Христа. За твердженням дослідників, він виготовлений у 18-му столітті. Достеменно відомо, що його використовували під час Богослужінь ще у старій дерев’яній церкві, а в 1889 році святиню перенесли до теперішнього храму.

Та прийшли радянські «визволителі». Ось як це закарбувалося у пам’яті парафіянки Софії Кулик:

– Пригадую, як під час війни, коли закривали нашу церкву, один москаль взяв з храму плащаницю і постелив її собі на коня замість сідла. Але кара за це наступила миттєво. Щойно він від’їхав на Замчисько (так називається частина села), як його вбила куля. А плащаницю забрала до свого дому Франка Репак.

Своїх безбожників також не бракувало. У 1962 році церкву у Ступках закрили і віддали під склад Великобірківській друкарні та тернопільському видавництву «Збруч». У другій половині 80-х років минулого століття місцеві комуністи до решти почали руйнувати святиню.

– Одного дня розношу пошту і бачу біля храму силу-силенну людей. Як з’ясувалося, за вказівкою свого начальства до церкви приїхав один місцевий тракторист, аби бульдозером зламати іконостас. Я бачила його на власні очі, – згадує поетеса Оксана Кізлик, яка тоді працювала у Ступках листоношею.

Святиню прихильники радянської влади вивезли у сусідню Романівку, де вона пролежала кілька місяців. Однак іконостас селяни таки врятували. Звідси під прикриттям ночі, ризикуючи, його привезли назад у Ступки Зеновій та Орест Галапупи, Євген Козак.

Зберігали вдома та в сусідньому конфіскованому будинку Любомири Хоміцької понад два роки. Переповідають також, що виноградні стовпчики іконостасу до виходу церкви з підпілля переховував у себе відомий історик і краєзнавець Ігор Герета. Таємно від тодішньої влади ступківчани проводили і ремонтні роботи у храмі, аби зберегти унікальні малярські розписи.

Щоб відкрити церкву, люди писали листи Горбачову

Небеса були прихильними до людей, які ревно благали Господа та Матінку Божу, щоб у їхньому храмі знову залунали церковні піснеспіви. У роки горбачовської відлиги, на численні заяви і прохання ступківчан Антона Гавліча, Катерини Підлісної, Євгенії Кузьми та інших, у 1989 році церкву у Ступках таки відкрили. Віряни навіть поїздом через провідника передавали листи до Москви тодішньому генсеку Горбачову.

Аби їхня святиня знову засяяла барвами, практично всі парафіяни взялися за її відновлення. З великою любов’ю дбають про храм і нині, офіруючи кошти, вміння і час на збереження історичних цінностей своєї церкви, на реставраційні та опоряджувальні роботи, що робить храм ще красивішим.

Церква ніколи не старіється, але завжди цвіте 

Завдячують ступківчани і меценатам. Чи не найголовнішим спонсором і турботливим господарем  храму є керівник «Тернопільгазу», почесний житель села Ступки Олег Іванович Караванський. Завдяки йому та колективу спеціалістів «Тернопільгазу» до церкви справили добротну браму і теперішню металеву огорожу, обмотку, зовнішнє освітлення та озвучення храму. Облагородили територію довкіл симпатичними квітниками.

До речі, 24 серпня 2012 року, в День незалежності України, у Ступках освятили пам’ятник українським героям – братам Богдану, Мирославу та Юрію Вовкам. Вони – вихідці зі Ступок, пройшли довгий і тернистий шлях боротьби в УПА і загинули в боях з енкаведистами. Ініціатором і фундатором встановлення пам’ятного знака є керівник «Тернопільгазу» Олег Караванський, дружина якого світлої пам’яті пані Ольга була дочкою Мирослава Вовка.

– До церкви Різдва Пресвятої Богородиці приходжу, аби згадати рідних та близьких, які відійшли у кращий світ, подякувати Господу за кожен прожитий день, попросити для всіх українців здоров’я і доброї долі, а для України – миру і спокою, – зазначає Олег Караванський. – Пам’ятаю, як бабуся,   батьки прищеплювали мені любов до Бога, щоразу повчаючи словами Івана Золотоустого: «Не відходи від церкви. Церква – твоя надія і спасіння. Вона вища від неба і обширніша від землі. Церква ніколи не старіється, але завжди цвіте». З віком особливо розумієш, наскільки важливу роль у житті відіграє Господь. Віра у Всевишнього дає сили жити і творити добрі справи на цьому світі.

… А тим часом храм Різдва Пресвятої Богородиці пригортав до себе всіх вірних. У церкві на святкову літургію зібралися  священство, дорослі, діточки, літні ступківчани, гості. Усіх присутніх тепло вітав високопреосвященний архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ кир Василій Семенюк.

– Молюся і благословляю сьогодні усі родини, бо від них залежить майбутнє вашої парафії, вашого села, нашої церкви, нашого українського народу. У спільноті ми можемо більше, аніж кожен окремо. Поручаю усі родини материнському заступництву Пресвятої Богородиці, якій присвячено ваш храм. І зичу, щоб ваша парафіяльна спільнота була міцною, – мовив владика.

Отець Андрій Марчук, нинішній парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці щиро подякував усім, хто долучався і долучається до розбудови храму, дбає про його красу. Згадав священників, які вірою і правдою служили на Ступківській парафії, починаючи від 1871 року до наших днів.

Варто сказати, що і сам о. Андрій Марчук веде велику просвітницьку і громадську діяльність. Він організував при храмі кілька згромаджень, зокрема Марійську дружину, «Спільноту вервички», «Матері в молитві». Отець Андрій обіймає посаду генерального директора благодійного фонду «Тернопіль – Карітас», щиро допомагає стареньким, бідним людям, воїнам АТО, переселенцям.

… Линули до неба урочистими мелодіями Божественні піснеспіви. Живильні крапельки свяченої води омивали присутніх ласкою і здоров’ям. Усміхалася уквітчана церквиця, історія якої ось уже друге століття тісно переплетена з такою ж непростою історією села, яке пережило різні окупації, але зберегло свої звичаї, традиції, а також своїх Героїв, увічнених в пам’ятних знаках.

*У статті використана інформація з книжки «Пресвятая Богородице, спаси нас!» (головний меценат і консультант проекту – керівник «Тернопільгазу» Олег Караванський)

Зіна Кушнірук

Головний редактор, Заслужений журналіст України





Loading...


Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares