– Я вельми багатий чоловік. Щасливий у Бога, що дожив до ста років і буду помирати при вільній Україні…
Голос Іванів зовсім не тремтів, як і руки. Не було ніякого хвилювання, а лишень якесь невимовне світло линуло від його рівної, гордої постаті. Воно лилося на людей, що стояли півкругом до нього з келихами шампанського. Усі наче завмерли і ловили кожне слово з уст цього легендарного чоловіка, наче ковтки цілющого зілля, що залишить свою силу в їх серцях назавжди.
Тут, у великій залі квартири, в самому центрі Лондона, зібралися представники української діаспори та журналісти. Вітали Івана Антоновича з урочистим ювілеєм. А він, який залишив рідну землю сімдесят п’ять років тому, щось мав їм розповісти про Україну…
Іванкове дитинство пройшло у тихому мальовничому селі, на березі розкішної тихоплинної Горині. Колективізація та голодомор торкнулися кожної родини. Але він вижив, бо був єдиним сином у сім’ї. Виховувала його бабуся, бо мама рано померла. Тато мав золоті руки, не цурався ніякої роботи, допомагав усім та завжди, до політики не пхався. Кусок хліба та картопля завжди були в їхній хаті.
Коли почалася війна, Іван був юнаком. Пішов воювати і в першому ж бою дістав серйозні поранення. В госпіталі познайомився з Марічкою, яка там працювала медсестрою. Виявилося, що вона ще й з сусіднього села. Пів року дівчина виходжувала хворого, годувала з ложечки, вчила ходити та говорити після важкої контузії. Вона покохала його з першого погляду за чорні очі. А його почуття до дівчини з’явилося тоді, коли та на день народження вишиванку йому подарувала.
– Коли ти встигла, адже ні хвилинки вільної не маєш, майже не спиш? – запитав.
– Я хотіла зробити тобі приємне. – сказала і очі її затуманили сльози. А він тоді наче прокинувся зі сну глибокого. Якась сила в тілі з’явилася, невідома досі, заграла кров молода. Побачив дівчину ніжну та милу, і косу пшеничну, і очі сині, і уста рожеві, яких раніше не помічав. Від Марії дізнався про повстанську армію, до якої належав її брат. Невдовзі, після хвороби, пристав до хлопців, що боролися за волю України. Багато переосмислив та зрозумів.
Після війни почалися зачистки та арешти. Багатьох побратимів знищили. У цей суворий час вони обвінчалися з Марією. Прийняли спільне рішення залишити Україну, адже тут їх чекала вірна смерть. Тікали спершу до Румунії, через кордон, нелегальними шляхами. Пережили і холод, і голод, і поневіряння. А потім, з Господньою поміччю до Лондона емігрували. Знайшли роботу, тяжко працювали. Знімали маленьку кімнатку. Двійко дітей народили, виховали хорошими людьми. З часом розжилися на гарну квартиру в центрі Лондона.
Коли Україна здобула незалежність вони плакали від радості. Щастя розпирало груди. Їм так хотілося потрапити на Батьківщину, вклонитися могилам батьків, припасти до рідної землі. Але Марія вже важко хворіла й Іван полетів сам.
– Я лишень раз відвідав своє село. В дев’яностих роках, – продовжив Іван. – Своїй Марії, яка за станом здоров’я не мала змоги скласти мені компанію, я привіз подарунок. Хрестик… Я досить заможний чоловік, бо все життя багато працював. Я вручив їй цей хрестик. Він був не золотий, не срібний, не всипаний діямантами…
Іван зроби паузу, бо згадав, як Марія поцілувала спершу хрестик, а потім його руку і сказала: «Дякую тобі і Богові за цей день!»:
- То був дерев’яний хрестик. Я його купив у церковній крамниці. Він був виготовлений з дерева, яке росте в Україні. Тоді я сказав дружині: кожен раз, коли ти будеш цілувати цей хрестик, ти будеш вустами припадати до дерева, яке росло у нашому саду, а душею торкатися України…
Раїса ОБШАРСЬКА.
