«Хай доля буде щедрою для тебе»

«Хай доля буде щедрою для тебе»

Марта була впевнена: Господь мусить перевести нас через каменоломні життя, через випробування. І це ми називаємо – долею. Тому й смиренно корилася своїй долі, не нарікаючи на Всевишнього.

Росла Марта сиротою у тітки – маминої рідної сестри. Батьків своїх не пам’ятала. Вони загинули в автокатастрофі. Не раз, коли тітка розважалася у сусідній кімнаті зі своїм черговим кавалером, Марта одиноко сиділа у куточку і гірко плакала, бо дуже хотіла їсти. Зранку, коли тітка випроводжала коханця, то приносила дівчинці недоїдки, що залишилися.

Марта виростала дуже вродливою: великі карі очі під щіточкою густих вій, кучеряве волосся, тоненька фігура. Одного разу зайшов до них напідпитку коханець Віри. Тітки вдома не було і Марта попросила його йти геть.

«Нічого. Діждуся її тут, разом з тобою, кицю», – обвів Марту п’яним поглядом, хотів обійняти. Вона злякалася, пташкою вилетіла з хати, стала чекати тітку біля воріт.

Та повернулася із закускою. Павло, так звали кавалера, дістав з-за пазухи пляшку оковитої і мовив: «Знаєш, Вірко, ти можеш не лише за опікунство Марти гроші отримувати, а й продавати її. Для втіхи. Приміром, мені. Добре платитиму. Не дивися ти на мене так здивовано. Не маленька. Саме для любові розквітла».

Віра спочатку ніяк не погоджувалася на пропозицію Павла – Марті лише п’ятнадцять, ще дитина! Допоки якось не вгляділа на ринку шикарну шубу, а грошей, щоб купити її, не було. Кілька разів приміряла, милувалася собою у дзеркалі. Раптом згадала про Марту. А чому б і ні? Все ж колись це має статися. Якщо ж Марта захоче заявити про неї, пригрозить, що вижене з дому. Звісно, це налякає дівчину, бо у дитбудинок, де була якихось півроку, повертатися не захоче.

Вірка спокійно слухала істеричний крик племінниці у сусідній кімнаті, задоволено рахувала гроші «за процес», які відкладала на омріяну шубу.

«Заспокойся, так страшно більше не буде. Зате тепер заживемо багато. Гарну білизну тобі куплю. Модну курточку і чобітки», – сказала Марті, коли та, заливаючись слізьми запитала: «За що ти зі мною так, тітонько?».

Після тривожних безсонних ночей Марта не могла встати до школи. Запустила навчання. Якось їй стало зовсім кепсько: запаморочилося в голові, почало нудити. Вона попросила тітку залишити її вдома. Вірка злякалася, пополотніла: «Ти часом не вагітна, Марто? Ще такого клопоту мені бракувало! Що у школі скажуть?». Наказала Марті нічого нікому не розповідати, а там – щось придумають.

Коли приховати вагітність було вже неможливо, відправила Марту в іншу область до сестри Павла – батька дитини.

«Натішилася Павлом і вистачить. Тепер він буде тільки моїм», – торохтіла дорогою на вокзал.

«Та що ти таке кажеш, тітко? Продавала мене, як товар, та ще й глузуєш?», – заплакала Марта.  Сухо попрощалася з Віркою.

Сестру Павла звали Емілією. Вона здивовано обвела Марту сумним поглядом: «До мене брат відправив тебе, кажеш? Чого б це? Хіба я тебе чекала? Що ж, розповідай, як було, дитино», – мовила, заливаючись слізьми.

Марта й собі розридалися, стала розповідати, не втаїла нічого.

Хлопчик народився недоношеним. Марта відмовлялася його годувати. Навіть глянути на нього не хотіла. Акушерка, як могла, розраджувала породіллю: «Глянь, який гарнесенький хлопчик! В чім його вина? Невже хочеш, щоб, як і ти, ріс сиротою?».

«Не хочу. Подайте його!», – Марта приклала сина до грудей. Теплий струмінь материнської любові вмить запалив її серце.

Емілія тішилася хлопчиком, навчала Марту пеленати, купати Іванка, хоч власних дітей у неї не було.

Якось медсестра, котра навідувала хлопчика, зауважила, що Іванко погано розвивається і його слід показати спеціалістам. Дитині призначили тривале лікування, на яке не було коштів. Тоді  Емілія звернулася за допомогою до священника, який виголосив у церкві прохання жінки. Емілія, яка досі жила спокійно, без проблем, тепер дуже перейнялася долею Марти та Іванка, який був, по суті, її племінником.

Минав рік за роком. Іванкові настав час йти до школи, але лікарі радили віддати його у спецінтернат. Марта ніяк не хотіла відпускати сина з дому, усіляко відтягувала його від’їзд, але доля зробила різкий поворот…

Якось Марта сильно захворіла. У неї піднялася температура, діймав кашель, але до лікаря йти не хотіла, бо шкодувала грошей, які були необхідні для сина.

Хвороба прогресувала. Якось, уже зовсім слабка і знесилена, Марта покликала Іванка. Посадила на коліна: «Я тебе дуже люблю, сину. Завжди пам’ятай про це, добре?».

«Добре», – мовив Іванко. Притулився голівкою до гарячого маминого чола. – «Обіцяй, що ти не помреш, мамо». «Обіцяю, синочку», – ледь чутно вимучила Марта, але Господь забрав її  на небеса. Мов за рідною, ридала за нею Емілія. Іванка віддали у дитячий будинок і знову осиротіла її хата, самотність скувала душу.

Іванко відрізнявся від своїх ровесників. Був маленьким на зріст, кволим, не встигав у навчанні. Часто замикався в собі, у сні кликав маму.

Іноді його навідувала Емілія. Якось дала йому гроші «від Миколая».

«Купиш собі цукерок. Магазин тут близенько, але саме зараз там зачинено, а я на автобус поспішаю», – сказала. Іванко заховав гроші під матрацом, щовечора перевіряв, чи ніхто їх не поцупив.

Одного разу вихователька Оксана взяла з собою Іванка на кладовище, де був похований її синочок, який трагічно загинув. Запалила свічку. Іванко перехрестився, разом з вихователькою прикляк на коліна. Спитав: «Навіщо ви свічку запалили?». «Щоб моєму синочкові, Андрійкові там, на небесах, було тепло», – мовила та сумно.

«Моя мама теж на небі», – сказав Іванко. Умить в нього з’явилося бажання і собі купити свічечку. Для мами Марти. Аби їй там, далеко на небі, було тепло.

Якось, відлучившись від дітей, поспішив до крамниці купити свічку. Неподалік притулку побачив дівчинку з бабусею, яка тримала табличку в худеньких руках. «Просимо допомогти», – прочитав по складах. «У чому допомогти?» – спитав дівчинку. Та, опустивши голову, мовчала. «Нашій Катрусі необхідна операція на серці, хлопчику. Потрібні кошти. Багато. А їх у нас немає», – відповіла бабуся.

Іванко поліз до кишені, витяг гроші, які залишила йому тітка Емілія. «Візьміть. Більше не маю. Хотів цукерок купити. І свічку для мами. Але вам дуже треба, правда? А Бозя простить мені, що не купив свічку».

«Бог не тільки простить тобі, хлопчику. Він щедро тебе обдарує, бо у тебе дуже добре серце. Він оцінить це і зробить так, щоб твоїй мамі на небі було тепло. А як тебе звати, хлопчику?» – зі сльозами на очах спитала бабуся. «Іванко». «Хай доля буде щедрою для тебе, Іванку!» – додала старенька і погладила його по голівці.

Через місяць у притулок навідалися спонсори з Чикаго – молоде подружжя Євген і Джулія. У вічі їм впав Іванко – найменшенький серед дітей, худенький, з великими волошковими очима. Він, наче горобчик, сидів у дворі на гіллі, яке обламав буревій. Дізнавшись історію хлопчика, вони вирішили всиновити його. Звісно, довелося пройти через ряд інстанцій і перепон, але, з Божою допомогою, їм це вдалося.

…Ось уже сім років Іванко живе в американській родині. Ніхто й не скаже, що цей вродливий спортивний юнак колись був хворобливим, наляканим, пригніченим. Іноді у снах він бачить знайому картину: поблизу притулку стоїть бліде дівча з табличкою в руках і просить про допомогу. А її бабуся, за те, що віддав свої перші і єдині гроші, бажає йому доброї долі. І Господь послухав її.

Нині є в Іванка заможна дружна сім’я, де його люблять і про нього турбуються. У нього є майбутнє і від цього, мабуть, його мамі – Марті, там, на небесах, тепло…

Марія Маліцька

м. Теребовля





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares