У той спекотний день пасажири зраділи, що нарешті в період карантину стали відправлятися поїзди. Я стояла на пероні поруч із старенькою жінкою, яка, як і я, чекала потяга «Тернопіль – Іване-Пусте». Людей було негусто. Як раптом звідкілясь вибігає на площадку зграйка хлопчаків і один з них кидає під ноги булочку, що не доїв, і починає нею футболити. Голосно регочучи, до нього долучаються інші. «О, Господи, дітки, що ж ви робите? Мабуть, ви ніколи голодними не були!»- у вицвілих з роками очах старенької з’являються сльози.
Мені теж стає кепсько на душі – черствіємо, з жиру бісимося, а ще питаємо, чому Бог нас якимись вірусами карає. У вагоні сідаю навпроти пані Дарини – так жінка себе назвала. Вона ніяк не може заспокоїтися, дістає валідол. А потім під мелодію коліс потяга починає розповідати свою історію.
Даринка була однією з тисяч дітей, кого доторкнулася сумна операція «Вісла». У польському селі Одрехова, звідки їх переселили, було у них чимале господарство, добротний дім, поле. Батькам не під силу було самим обробляти таке хазяйство, тому наймали слуг. Однак слово «слуги» заборонялося говорити у них. «То – наші люди», – кликав їх батько. Дехто приходив до них на роботу із їх села, були й із сусіднього, тому залишалися ночувати. Коли ж в Україні поселили їх у хату-розвалюху, батько ніяк не міг змиритися з тим, що усе, важкою працею нажите добро дісталося чужим, а він тепер не може дати ради своїй сім’ї.
Якось мала Даринка почула від своїх двоюрідних сестер Катрі і Тосі, що ті досвітком збираються йти в сусіднє село просити харчів. Мовляв, багато дітей так роблять і повертаються додому з повними кошиками. Бажанням і собі допомогти батькам загорілося серце малої Даринки. Ранесенько, коли батьки ще міцно спали, вона перелізла через вікно. На вулиці вже чекали її сестри. Йшли довго, плуталися у дорозі, зупинялися, бо боліли їх ніжки. Зайшли у село разом із сонечком. По черзі стукали у двері, несміливим голосочком казали, чому прийшли. Дехто співчутливо кивав головою, кликав їх до хати, щоб нагодувати. Були й такі, що не відчиняли, навмисне голосно регочучи за дверима: «Та то лемки їсти хочуть!».
З невеличкими здобутками у кошиках дівчатка йшли далі, як раптом вловили своїми носиками духмяний аромат свіжоспеченого хліба. Той аромат вони не могли забути, адже в рідному домі щотижня мати пекла хліб. Дівчатка пішли на запах і наблизилися до багатого, як на той час, будинку. «Чого стукаєте, саранча?» – на порозі встала повновида молода жінка.
«Хліба хочемо. Хоча б по скибочці», – тихим голосочком мовила Даринка. Жінка єхидно зареготала: «По скибці, кажете? Ач, які хитрі! Вас троє, скибка по скибці – і пів буханки буде! Понаїжджало тут вас! Їдьте собі у свою Польщу, геть звідси!» – вона схопила з-під порога віник і потягнула ним по ногах Даринки.
Дівчинці вмить потемніло в очах, жаль стиснув серце, і вона провалилася у порожнечу… Не пам’ятала, скільки пролежала непритомною на чужому подвір’ї, у чужому селі. Коли відкрила важкі повіки, побачила якусь жінку, яка обливала її водою, тормосила за худенькі плечі: «Нещасні діточки! До кого ж ви просити пішли? До тих скупердяїв, яким пів світу мало? Зараз нагодую вас, я теж хліб спекла. Корівку видоїла. Боже, які ж ви худесенькі!» – жінка допомогла Даринці звестися на ноги, повела на своє подвір’я, де вже сиділи на лавці Тося з Катрусею і сильно плакали. Ароматний борщ із куркою, який щедро розлили дівчаткам у тарілки, нагадав їм, як багато птиці було на їх господарстві. Одну птицю різали, розраховувалися нею із робітниками, іншу – розмножували, що й рахунку їй не було! Марта, так звали жінку, поклала кожній у кошик хліба, сиру, по кілька яєць, грушок і яблук.
«Приходьте ще, діточки. Що зробиш, коли доля ваша така бідова», – погладила усіх трьох по голівках.
Дорогою додому у сестер заболіли животи. Мабуть, тому, що голодними апетитно поїли. Вони заледве дійшли до свого села, де їх уже шукали перелякані батьки. Ну й дісталося їм, що таємно втекли жебракувати! Цілий тиждень навіть гратися разом не дозволяли. Мати Даринки – Стефанія, глянувши на опухлі ніжки доньки, розридалася: «Ніколи не думала, що моя дитина жебракувати піде. Скільки збіжжя, круп ми у стодолі закопали. Спеціальні ящики з бляхи збивали, але, мабуть, не повернуть нас назад додому».
Дехто тоді ще жив надією, що це якась помилка влади, і їхнє переселення – тимчасове. І тільки згодом збагнули – це назавжди!
Даринка заледве закінчила п’ять класів, як батько сказав: «Вмієш читати і рахувати, то й досить з тебе тої науки. Скоро дитина ще одна буде, будеш глядіти її». З народженням брата Остапа одинадцятирічна Даринка стала дорослою. Носила воду з криниці, прала пелюшки, вирізані із сувоїв лляного полотна, які привезли з собою. Вчила його ходити. Навіть коли Остапчик спав – не сиділа без діла: разом з матір’ю сапала на городі, ліпила глиною потріскані стіни хати. Коли Даринці виповнилось чотирнадцять, пішла в райцентр працювати на заготзерно. Двигала мішки разом із дорослими, але ніколи не жалілася, була веселою. Швидка, кучерявенька, із симпатичною родимкою на щоці – Даринка полюбилася усім. Та якось по-особливому дивився на неї їх молодий бригадир Тимофій. Чистий струмочок кохання задзвенів у серці хлопця, але зізнатися дівчині в цьому – не наважувався, бо Даринка була неповнолітньою. Не знав тоді Тимко, що і Даринка закохана в нього. А тихими ночами довго не може заснути не лише тому, що від важкої праці болять руки, а й від думок про коханого.
У дружньому молодому колективі час злітав швидко. Якось Тимофій перевів Дарину на легшу роботу. «Ти що, жалієш мене?», – спитала дівчина. «Жалію, моя ластівко, бо давно кохаю тебе, сватів до тебе засилати хочу, то мушу оберігати. Щоб здоровою була, дітей мені народила», – він пригорнув Даринку до грудей. Від цих слів у неї запаморочилася голова, дивовижною мелодією задзвенів світ. «Я така щаслива, Тимофійчику», – усміхнулася.
Хлопець якось дивно став приглядатися до неї, наче вперше бачив. А потім сказав: «Ми давно знайомі, Даринко. Але кожного разу забуваю спитати, чи ти, бува, не жебракувала колись у нашому селі? З тобою – ще дві дівчинки було. Заходили і до нас, а моя мати віником вдарила тебе по ногах. То це ти – чи ні?».
Даринка затремтіла, як гілля на вітрі. Щастя, що наповнювало кожну її клітинку, вмить розвіялось. Вона зайшлася плачем: «Ти син тієї жорстокої жінки? О, Боже, як вона принизила нас! Залишила мене лежати непритомною, а сама спокійно спостерігала з вікна, як тітка Марта мене рятувала! Мусимо заглушити своє кохання, Тимофійку. Твоя мати не благословить наш шлюб».
Ніби у воду дивилася Даринка. Коли Тимофій сповістив, що хоче одружитися з дівчиною, що колись за хлібом до них приходила, мати аж скипіла: «Нізащо!». Знаючи свою маму, Тимко розумів – своє рішення вона не змінить. Став уникати кохану, бо не знав, що має сказати їй.
Однак Даринка усе зрозуміла без слів. Подала заяву на розрахунок. Здивувалася, що Тимофій її не затримував. Мовчки підписав заяву. Даринка тоді аж захворіла. Щоночі їй снився коханий. Де не гляне – бачила його. Вона все ще вірила, що він прийде до неї, перепросить і знову скаже красиві слова.
«Нашу дівчину сватай, а вона – чужинка!», – гризла матір Тимка. «Та яка ж вона чужинка – українка, як і ми», – переконував хлопець, але батьки погрожували вигнати його з дому, якщо на Даринці одружиться.
«Скоро моя зупинка», – Дарина спішить завершити свою історію. Нині вона не знає й сама, чому так і не вийшла заміж. Мабуть, більше нікого не могла покохати так сильно, як Тимофія.
Час змінився. Тепер нашого цвіту – по всьому світу. Й інтернаціональні шлюби – звична подія. Колись по-іншому було. Місцеві хлопці здебільшого одружувалися на місцевих дівчатах. Переселенці теж сватали «своїх». Бо так хотіли батьки. А їх слово – було законом. Звісно, були і такі наречені, які йшли супроти волі батьків. І вони знаходили своє щастя. Тимко ж, як і його кохана Даринка, щастя не знайшов. Одружився на місцевій, але шлюб розпався. Він запив, став хворіти і в молодому віці пішов у засвіти. А все могло би бути інакше, якби Дарина і Тимофій не звертали уваги на слова батьків, а слухалися голосу серця.
Нині їй за вісімдесят, але душа не хоче старіти, бо хоч не має власних дітей, та потрібна іще племінникам, сестрі Катрі, до якої їздила в обласну лікарню, і сама – собі. Часто у пам’яті Дарини зринає її босоноге дитинство, коли за шматком хліба вона із сестрами проходила сім кілометрів – туди і назад, тому болить жінку серце, коли вона бачить, як хтось кидається хлібом. «Хліб – це святе. Хліб – це життя», – каже Дарина.
Ми попрощалися. Їй ще далеченько їхати – аж у Борщівський район. І я подумки бажаю цій мудрій жінці ще довго залишатися такою ж світлою і сонячною. А ще – завжди бути з хлібом.
Марія МАЛІЦЬКА.
