Він переступав з ноги на ногу і м’яв у руках кашкета, наче хлопчик якийсь. Соромився і злився сам на себе. Збоку стояв ровер, його старенький товариш, дивився оком сріблястого дзвінка, а сказати нічого не міг. А Іван міг і знав наперед, сто разів прокручені у голові слова, а вимовити не вдавалося. Ото чув від людей, що клубок в горлі стає, та лишень посміхався, бо з ним ніколи такого не бувало. Лиш нині, не клубок, а куля залізна застрягла, і ні туди і ні сюди їй ходу не було…
Марта якраз з городу прийшла. Огудиння збирала. Воно за кукурудзу позапліталося і кусало її пожурхлими листками, і шипіло вужиками, наче не хотіло іти з городу. А огірків було цьогоріч доволі. Вона тачками возила їх на подвір’я. Наквасила і наконсервувала пів льоху. Хто їсти буде? Але треба. Бо ж не знати, яку зиму чекати. Тай гріхом добрий урожай на полі залишати. Хлопцям передасть на передову, щоб домашнім посмакували, до міста родичам – нехай мають, бо ж усе дороге на базарі. А діти її, дві дочки, до Америки подалися, вже з десяток років тому. За студентськими візами виїхали, то там і осіли, завели сім’ї, дітей народили. Мають роботу – забезпечені. Кличуть Марту до себе, а вона – ніяк. Та й доларів їхніх не хоче. Вона, дякувати Богу, має на хліб і до хліба. Пенсія, хоч і мала, але на що її витрачати? Тут, в селі, все є своє: кілька курей тримає, крілі, а корову, після смерті чоловіка, продала. Сусіди молоко носять, бо ж городу кусок їм вділила.
Сімдесят років уже їй. Такий вік, що вже не молода, але ще й не стара, не раз жартували жінки. А їх шестеро таких є на вулиці. Колись вони збиралися в бібліотеці, щонеділі, після церкви. Пісень співали, навіть свій ансамбль створили. «Гаївочки» назвали, бо ж дуже до душі були їм ці народні обрядові пісні. А ото, як війна почалася, то волонтерити стали. І вареники варили, і тістечка пекли, і сітки плели для захисників – працювали як бджілки. А радості нема. І співати не хочеться. Які пісні, коли діти гинуть, а люди, то такі муки терплять, що наче пекло на землі настало.
Але Марта свій план має – щоденний. Ото він її і тримає бадьорою. Розписана у жінки кожна хвилина. Від ранкової до вечірньої молитви є купа справ – і господарських, і волонтерських. Та вона ще й психологом зробилася для своїх подружок.
«Не опускаймо ні носів, ні рук! – каже. – Вистоїмо, переборемо, переможемо!» – оті слова з телевізора, як заклинання повторює.
І зима їй не страшна: дров сама нарубала, комин від сажі почистила, вікна утеплила.
Іван жив за городами. Так сільський хутір назвали, бо колись люди там наділені ділянки мали. Тепер пастівник зробився. І його хатина серед нього купкою: то чорніє, то зеленіє, а то золотіє. Сам самотою чоловік вже багато років. Велику душевну драму пережив, коли його молода з весілля з іншим утекла, з другом найліпшим. Такого сорому та осуду людського натерпівся, та ще й пліток лихих, що один Бог знає. Добре, що звінчатися не встигли, бо такий час тоді був, що мали наступного вечора таємно здійснити цей обряд. Де Леся – до цих пір не знає, не цікавився. Він вирвав її зі свого серця разом з великим нещасливим коханням і за всі ці роки ні на одну жінку не подивився. Вів нехитре господарство та сторожував у школі. Від лютого став помагати скрізь, де руки чоловічі потрібні. Там і приглянув Марту. І сам не розумів, що з ним сталося. Наче якась молодеча сила в тілі з’явилася. Друге дихання відкрилося. Мов на крилах літав. Сам собі не вірив, не впізнавав себе. Наче заворожила чорнющими проникливими очима метка жіночка, наче поробила…
«Бог у поміч!» – на кінець витиснув із себе. І здалося, що той голос не
пішов на верх, а наче провалився у футляр його тіла, де зачаїлася його душа.
Марта випросталася, як струна.
«І ти будь здоровий у Господа нашого!» – випалила.
«Марто, я, я…» – запнувся. Усі слова, які складав довгими ночами, розлетілися з пам’яті, як жовті листки з осіннього клена.
«Що таке?» – ще суворіше глянула жінка.
«Та, нічого. Проходив біля твоєї хати, то й зайшов. Думаю, як ти живеш?» – сказав тихо.
«Краще всіх! Чого і тобі бажаю. Не маю часу, бувай здоровий!»
Пішла Марта, наче розтворилася між жовтолистої листопадової краси. Іван також поплентався стежкою, навперекіс, попід клени, липи, ясени, які тихо сипали листя на землю та йому на сиву голову, за комір, у думки, та шелестіли: «Не час, не час, не час…»
Раїса ОБШАРСЬКА.
