Служба Божа мовою… жестів

Щотижня у Тернополі в церкві Матері Божої Неустанної Помочі відбуваються незвичайні служби для людей з вадами слуху. Править їх мовою жестів священик Ігор Шкодзінський. На богослужіннях присутні кілька десятків парафіян, особливо багато – у свята. Приїжджають навіть з інших міст і невеликих сіл, щоб помолитися тією мовою, яка їм близька, – за допомогою виразних рухів, які творять їх руки…

Служби для глухих отець Ігор проводить уже п’ять років. Мову жестів спеціально вивчив, щоб спілкуватися зі своєю донькою, яка зовсім маленькою втратила слух через хворобу. У селі в Бучацькому районі, де на той час жила сім’я, не було перспектив для розвитку дівчинки, тож вирішили переїхати до Тернополя.

Уроки з мови жестів священик брав в обласній організації товариства глухих. Спершу з незвички боліли руки, а кожен рух доводилося записувати у зошит. Вивчає цю мову дотепер, всього у ній – більше 3,5 тисяч жестів, які позначають літери та слова, і постійно з’являються нові.

Сьогодні отець Ігор ще й вінчає закоханих, які не чують, хрестить їхніх малюків і завжди готовий допомогти порадою та підтримати.

Страждають від браку інформації

– Добре ставлення дуже потрібне людям, які не чують. Однак, оточуючі спілкуватися з ними не поспішають. Тому часто наші підопічні страждають від браку інформації та залишаються наодинці зі своїми проблемами, – розповіла голова обласної організації Українського товариства глухих Надія Коцовська.

Щосереди у приміщенні організації, яка розташована в Тернополі на вулиці Лепкого, 12, проводять інформаційні дні. Людям роз’яснюють різні документи, закони. Аби нечуючі були в курсі останніх подій, на обласному телебаченні виходять вечірні новини з сурдоперекладом. Щоправда, лише 20 хвилин у день.

– Цього дуже мало, адже для учасників нашого товариства основна мова спілкування зі світом – жестова, – пояснює пані Надія. – На Тернопіллі таких людей з вадами слуху – близько півтори тисячі. Проте, і вона не рятує, коли доводиться звертатися до лікарні, нотаріальної контори чи ЖЕКу. Ми проводили безкоштовні курси, де навчали мови жестів. Запрошували і працівників державних установ, але зголосилися лише двоє чиновників.

Між тим, у багатьох розвинених країнах мінімум жестів зобовязані знати всі: лікарі, політики, міліція. Так, наприклад, заведено у США. А в Японії президент завжди виступає у супроводі сурдоперекладача, і навіть серед депутатів є люди з вадами слуху.

Похід по довідку – як пекельні муки

В Україні похід по елементарну довідку для нечуючих часто перетворюється у пекельні муки. Якщо немає родичів, які можуть допомогти, вони звертаються у місцеве товариство глухих.

– Наші перекладачі супроводжують своїх підопічних у різні інстанції, лікарні, – каже пані Надія. – Проте, таких працівників – лише троє, а допомагати доводиться багатьом. У Львові в міській поліклініці відкрили кабінет, де з лікарем-терапевтом працює сурдоперекладач. Ми такого, на жаль, не маємо.

Виникають проблеми і тоді, коли доводиться їхати в інше місто. На вокзалах області немає електронних моніторів з повідомлення про прибуття чи відправлення поїздів. Тож, буває, нечуючий марно чекає свого потяга, який давно поїхав з іншої колії. Непристосовані для глухих і автостанції.

Місцеве товариство глухих уже багато років просить владу встановити сучасне інформаційне табло хоча б на вокзалі у Тернополі. Однак, той монітор, що є нині, далі показує температуру повітря, дату й час. І там немає жодного слова про те, який поїзд приїхав.

Життя без звуків – не вирок

Незважаючи на всі труднощі, мешканці Тернопілля з вадами слуху не втрачають оптимізму. Вони живуть, одружуються, народжують дітей.

– Ці люди такі ж, як і кожен з нас, й можуть робити все, що інші, лише не чують, – зауважує Надія Коцовська.

Тим, у чиїй сім’я народився глухий малюк, жінка радить не впадати у відчай, а якомога раніше віддати чадо у дитсадок. Групи для таких дітей є в Тернополі й Теребовлі. У цих же містах діють і спеціалізовані школи, де за особливими методиками навчають читати, розмовляти, сприймати інформацію з губ.

– Батьки повинні приділяти особливій дитинці увагу, але не можна, як це буває, тримати її вдома, – зауважує моя співрозмовниця. – Вихователі та вчителі знають, як працювати з такими хлопчиками та дівчатками. Наприклад, у садочках до кожної речі чіпляють бірочки, на яких написано, що ось це – стіл, а це – олівець, шафа… Так дитину вчать розуміти світ навколо.

У розвинених країнах учнів з різними проблемами здоров’я часто віддають у звичайні школи. Як зауважила пані Надія, у неї є знайомі, які навчалися так у США. Це допомогло їм подолати бар’єри у спілкуванні: вони не бояться інших людей, а ті – не сахаються їх… В Україні теж почали впроваджувати інклюзивне навчання, та до таких змін наші школи будуть готовими ще не скоро.

Трохи краща ситуація в університетах і училищах, де можуть навчатися і люди з вадами здоров’я. Хоча не у всіх. Наприклад, на Тернопіллі нема жодного вищого навчального закладу, в якому б нечуючі могли здобути освіту, – на відміну від Львова чи Києва, де є спецгрупи, в яких працює сурдоперекладач.

Такі ж, як усі

Звичайно, знайти застосування своїм знанням в Україні навіть здоровим людям непросто, але без роботи глухі й слабочуючі не сидять.

– У колективі такі люди – дуже доброзичливі, вони йдуть до інших з добром, але, на жаль, не завжди з цим повертаются назад, – зауважує пані Надія. – Є випадки, коли їх принижують, відмовляються написати потрібну інформацію на папері. Тоді ми стараємося пояснити, що вони такі ж, як усі, адже образити можуть кожного.

У невелике приміщення товариства нечуючі приходять, як додому. Влаштовують концерти, вистави та мріють про сучасний проектор для своїх святкувань. Адже мислять вони образами й більшість інформації сприймають очима.

Цієї неділі у товаристві відзначали Міжнародний день глухих. У своєму середовищі вони не відчувають бар’єрів, а зводити перепони у суспільстві – зайве. Ці люди не вимагають до себе надзвичайного ставлення. А лише хочуть, аби чув їх не лише Всевишній, але й ті, хто навколо.

Антоніна БРИК.