Олеся не наважувалася зізнатися найкращій подрузі Зоряні в тому, що закохана у Дмитра – чи та повірить їй? Адже Зоряна вже у школі голови хлопцям морочила, а у скромної, тихої Олесі справжнього поцілунку ще не було.
«У Дмитра? Хіба таке може бути?» – здивувалася Зоряна. Звичайно, Дмитро – красень на усе село. Однак, Леся мала б зрозуміти, що вони – не пара. Їй підходить хлопець простіший, і тоді вона буде королевою поруч із ним! Мабуть, Зоряна, як завше, права. Але що робити Олесі зі своїм серцем, котре тягнеться до хлопця, як метелик до світла, змушує щомиті думати про нього?
У неділю подруги зібралися до клубу. Ніжна мелодія вальсу пливла над селом, кликала до танцю.
«Це ж білий танець! Ти будеш запрошувати? Рішайся!» – підштовхнула Олесю Зоряна.
Однак Олеся завжди соромилася першою запросити хлопця. А що, коли їй відмовлять? А Зоряна, звабливо усміхаючись, наблизилася до Дмитра. Шляхетно подала йому руку. Олесю кинуло в жар – чому саме Дмитро? Щоб поглузувати з неї? Вона уже пошкодувала, що відкрила Зоряні свою таємницю.
Весь вечір Зоряна з Дмитром танцювали удвох. «Гарна пара, правда? І танцюють чудово!» – до Олесі підійшов завклубом Тарас, закружляв її у танці.
Зоряна на Олесю не зачекала. Кудись щез і Дмитро. Страшна здогадка розривала Олесі груди: отже, подруга пішла з Дмитром. Невже Зоряна не розуміла, як буде їй боляче?
Вранці Зоряна не гукнула Олесю, як робила це щоразу, коли їхала на навчання до Тернополя.
Олеся пішла на ферму до матері, якій допомагала доїти корів. Після смерті батька мати стала хворіти і заледве зводила кінці з кінцями. Тому Олеся і не вступала нікуди, хоч мала блискучий атестат. А там – час покаже…
Минув тиждень, другий. Зоряна на вихідні не приїжджала. Телефон її теж не відповідав. Олеся стала хвилюватися: може, щось сталося? І тут гострою стрілою влучила їй у самісіньке серце новина, яку випадково почула на фермі: Зоряна виходить заміж за Дмитра! Олеся не могла повірити цьому. Їй хотілося чимшвидше дізнатися правду! Мабуть, тут щось не так. Зоряна – вродлива, багата, кожного може закохати в себе, якщо захоче. Куди їй поспішати? Їй іще вчитися треба! Олеся зібралася до Тернополя. Несила було чекати.
Зоряну побачила у дворі університету. Вона з кимось розмовляла по мобільному. Зогледівши Олесю, трішки знітилася, однак, швидко опанувала себе: «Як добре, що ти приїхала, Олесю! Я телефон загубила, отож новий номер запишеш. Зараз Дмитро підійде. Підемо обручки купувати. Заодно порадиш, які подарунки його батькам вибрати». «Звісно», – заледве вимучила Олеся. Де поділися ті холодні слова, які зібралася сказати Зоряні? Ніби щось обірвалося, коли побачила, як Дмитро поцілував подругу, вручив великий букет білих лілій – улюблених квітів Зоряни.
Коли вибирали в універмазі золоті обручки, до них підійшла циганка. «Гарні обручки, – сказала, а потім, ніби між іншим, додала: – Не бути вам разом. Ліпше зразу розбігтися. Правду кажу».
Продавщиця присоромила стару циганку – навіщо псувати свято молодим? Наказала іти геть. Але циганка не хотіла відступати. Чекала їх при вході. «Позолоти руку, юначе – більше скажу». Дмитро поклав їй у долоню кілька гривень. «Ти у полоні красуні і не бачиш щастя свого. Воно дуже близько. Варто лишень руку простягнути. Знаю, сину, що кажу. Бог бачить – не брешу!»
Циганка щезла так само несподівано, як і з’явилася. Зоряна і Дмитро реготали з її слів, вважали їх безглуздим базіканням, аби виманити гроші.
Олеся була старшою дружкою на весіллі. Намагалася бути веселою і щасливою, а вдома – дала волю сльозам. Сіла за щоденник. Виливала між рядочками свій біль, жаль за розбитими мріями і втраченими надіями.
Боже милостивий, як їй хотілося забути Дмитра! Але він мало не щоночі снився їй, не йшов з думок. Чомусь була упевнена – Зоряна не кохає його. А заміж вийшла, щоб довести усім, що вона – найкраща, бо з-поміж багатьох дівчат на селі Дмитро обрав саме її.
Невдовзі Зорянині батьки продали хату в селі і переїхали в районний центр. Там купили невеликий особняк, а для молодих – окрему квартиру.
Час збігав, мов осідлані коні. Згодом Олеся закінчила виш, стала головою сільської ради. Зоряна в гості до себе не кликала. І Олеся – теж. Вони якось непомітно віддалилися, по-суті нічого не знали одна про одну.
Якось Олеся зібралася навідати свою секретарку, котра народила дівчинку. Надя – приїжджа, окрім чоловіка і донечки, нікого з рідних в селі немає. Вони розговорилися. Надя сказала, що скоро буде давати грудне молоко для одного хлопчика, який із близнят. Його забере в село бабуся – мати батька, Дмитром його звати. Інший хлопчик поки що з татом у місті буде. «Йому також молочну маму знайшли. Рідна, яку Зоряною звали, померла при пологах», – сумно зітхнула Надя.
В Олесі все попливло перед очима. Стало важко дихати. «Що з вами? Може серцевих крапель дати? Та заспокойтеся! Може, вмовлю чоловіка всиновити хлопчика, якщо рідний батько погодиться. Чоловік у мене добрий. І дуже хотів сина», – заметушилася біля Олесі Надя.
Олеся поклала подарунки у ліжечко Надиної дівчинки, заледве дійшла додому. Уявляла, як тепер важко Дмитрові.
Вранці на роботі перевірила пошту – чи немає важливої інформації? Стала збиратися в місто. Від Наді дізналася адресу Дмитра. Ще не знала, що скаже йому, але відступати, як колись, не хотіла.
Ось його будинок. Квартира на четвертому поверсі. Від хвилювання тисне у скронях. Стукіт серця, здається, чує весь під’їзд. Хвильку постоявши під дверима, несміливо натиснула кнопку дзвінка. Вдихнула повітря…
Двері відчинив Дмитро. Його важко було впізнати. Худий, неголений, зіщулений. Ніби з десяток літ йому додалося. «Олесю, це – ти?» – спитав здивовано.
«Не проганяй мене, Дмитрику, благаю! Хочеш, стану їм матір’ю? – вона кивнула на ліжечко, в якому мило посапували близнята. – Не можна їх розлучати!» Її голос тремтів. На очах виступили сльози. Дмитро великими карими очима дивився на схвильовану Олесю.
Його відповідь зависла у повітрі, змішалася зі словами старої циганки, які чомусь враз зринули в пам’яті: «Твоє щастя – близько. Слід лишень руку простягнути». Стрепенувся, відчувши легкий дотик Олесиної руки. «Назвемо їх Петром і Павлом. На честь апостолів. Ти згідний, Дмитрику?»
Два згорточки у ліжечку заворушилися, розплющили оченята, в один голос нагадали: хочемо їсти! Олеся поспішила розігріти грудне молоко, яке доставила їм молочна мама. Розраджувала Дмитра – усе буде добре, богатирями виростуть, от побачиш. Вона обвела Дмитра лагідним поглядом. Обличчя його проясніло, однак він знітився: «Що люди скажуть, Олесю?».
«А що нам люди? – несподівано для самої себе відповіла Олеся. – Дітям матір потрібна… І, взагалі, життя продовжується. Час розставить усе на свої місця. І тихенько залікує рани…»
