Олега виховувала мати сама. Була вона якоюсь дивною: вдягалася здебільшого у поношений одяг свого сина, часто порпалася у сміттєвих ящиках, приносила додому усілякий мотлох, з якого виготовляла різні сувеніри, іграшки і навіть одяг, оскільки вміла гарно шити і в’язати. Олег носив шарфи, светри, безрукавки, виготовлені маминими руками.
Свого сина Клавдія, так звали жінку, просто обожнювала. Олег мав хист до танців. Виступав на різноманітних конкурсах, звідки повертався з перемогою. Якось хореограф, в якого хлопець займався, порадив Клавдії віддати сина в хореографічне училище. А він ще й рекомендацію підготує.
Однак Клавдія істерично заголосила: сина вона нікуди не відпустить. Вистачить з нього навчання у середній школі. А роботу йому знайде сама…
Клавдія стала мішками скупляти насіння соняшника і продавала його на ринку. На роботу брала з собою й Олега. Окрім насіння, продавала ще всілякий дріб’язок: дріжджі, ваніль, корицю, порошок для печива. У ті дні, коли не було базару, Клавдія переходила в інше місце – невеличкий скверик неподалік технікуму, де охоче купляли насіння студенти, їм воно іноді гамувало голодний шлунок.
Окрім такого підзаробітку, Клавдія отримувала пенсію з інвалідності, що дозволяло їй купити і ковбаси, і м’яса, молока. Їсти не хотіли, і це було головне для жінки.
Минав час, Клавдія нові штори купила, шпалери поміняла, шафу гарну у передпокій придбала. Не раз, з усмішкою рахуючи зароблені гроші, казала: «І навіщо тобі здалося те училище? Скільки часу танцювати зможеш? Здається, насіння продавати дуже легко. Але ж ти сам бачиш, сину, скільки з ним мороки: привезти, просіяти, добре підсушити. Та на ньому ми багатіти стали, чи не так?»
Якось Клавдія занедужала і наказала Олегові йти торгувати одному. Прив’язала, як завше, товар до «кравчучки»: «Вези!»
Олег неохоче поволік візок у сквер. Торг пішов швидко, коли студенти, мов зграя горобців, випурхнули на вулицю. Тому кулачок, іншому – склянка, дві… Олег радо ховав у гаманець кошти. «А пів склянки можна?» – перед ним несподівано виросла фігурка симпатичної голубоокої дівчини. Олег заціпенів від її краси. Від золотавих хвиль її кучерявого волосся, яким вигравав вітерець.
Щось залоскотало у нього біля серця. Щоки залив густий рум’янець, і він всипав у кульочок дві склянки насіння. «Ось, бери, грошей не треба», – сказав. Дівчина здивовано мовила: «Що ж, дуже дякую вам». «На здоров’я. Завтра знову приходь», – якимось чужим голосом мовив Олег. Не розумів і сам, як відважився на розмову з незнайомкою, адже був дуже сором’язливим, не мав друзів. Поруч з ним завжди була лишень мама. Звісно, він дуже любив її.
Колись вона була не такою. І хоч Олег ще був тоді дитиною, все ж пам’ятає, як бігав до мами на роботу в бібліотеку, як співала вона у церковному хорі, була веселою, мала багато подруг. Про свого батька Олег не знав нічого. Мати про нього не розповідала, а він – не запитував, щоб не засмучувати її. Чорна риска у свідоцтві про народження навпроти графи «батько» нічого йому не казала. Не спішила і мати…
Та одного дня класна керівничка попросила Олега залишитися після уроків. «Завтра будемо писати твір про маму. Підготуйся. Мама у тебе дуже хороша, Олежику», – сказала вчителька і якось дивно глянула на нього.
«Я знаю», – розчулено відповів Олег. «Ти усе знаєш?», – продовжувала керівничка. Хлопець стояв насторожений, мов під прицілом пістолета. «Що означає – усе?» – спитав. Хіба він чогось не знає про рідну матір?
І тоді Віра Павлівна, так звали вчительку, присадивши його на стілець, стала розповідати історію, яку він справді не знав. Як одного разу мати, повертаючись з роботи, загледіла палаючий будинок, з якого доносився переляканий дитячий плач. Не вагаючись, вона облила себе водою, що була у відрі біля криниці, і, вибивши вікно, залізла у дім. Дим виїдав очі. Полум’я усе більше поширювалося, а дитину знайти не могла. Враз у голові блискавкою майнула думка: мабуть, дитя під ліжком. Не пам’ятає, як дістала дівчинку, як ще встигла передати її через вікно людям, які збіглися на подвір’я. Сильний, пекучий біль від удару вогняної балки, яка рухнула на неї, – і Клавдія втратила свідомість. Обох їх, дівчинку і Клавдію, забрала «швидка».
Кілька операцій з пересадки шкіри, сильний стрес позначилися на психічному здоров’ї Клавдії. Йшлося навіть про те, щоб Олежика залишити у дитячому будинку, куди його відвезли на час лікування мами.
Коли жінка виписалась додому, одразу поїхала до сина. Стала наполягати, щоб Олега їй віддали. Згодом служба опіки після ретельного обстеження житлових умов повернула Клавдії сина.
Наступного дня Олег написав чудовий твір про свою маму, який Віра Павлівна зачитала пізніше як зразковий. Розповідь учительки відновила в пам’яті Олега багато призабутих моментів. Тепер він збагнув, чому в мами шрами на обличчі, чому постійно носить перуку. Однак, про розмову з учителькою матері не сказав…
Олег не розумів, чому саме тепер, коли побачив цю чарівну дівчину, згадав про це.
Наступного дня він охоче потягнув «кравчучку» у сквер. Шукав
з-поміж інших студентів голубооку незнайомку. А ось і вона. «Я таки прийшла, але хочу віддати борг. Мама сказала, що це – неправильно», – мовила тихим голосом. «Зачекати можеш?» – Олег кивнув на чергу, що виструнчилась біля нього. Недарма мама казала, що насіння у них – найсмачніше.
«Мене Олегом зовуть, а тебе?» – спитав хлопець, коли вони залишились самі. «А я – Настя», – відповіла дівчина. І додала: «Ось, візьміть гроші. Що мамі скажу, коли зателефонує?».
Олег взяв її за руку: «Купи собі щось. А я о шостій вечора чекатиму тебе. Посидимо, поговоримо. Зможеш?». Очі Настуні мовили: «Так».
… Мов на крилах, біг Олег на своє перше у житті побачення. Дорогою купив квіти для Насті. Прихопив і торбинку із соняшниковим насінням.
Настя чекала його у сквері, як і домовились. Така світла, усміхнена, мила… В Олега під ногами ніби розтопилася земля.
Клавдія не впізнавала свого сина, який останнім часом дуже змінився: став сміливішим, самостійнішим, сам продавав і купляв для дому, що треба було. Раніше і кроку без неї не ступав. А тепер надвечір кудись щезає… Не хотіла визнати, що сама пришила сина до себе, не давала дихати самостійно.
Якось вирішила прослідкувати за ним. Ховаючись, пішла за Олегом слідом. У сквер, де на нього чекала Настя. Він поцілував її. Як завше, вручив квіти. Якесь незриме відчуття змусило його озирнутися – і він зустрівся очима з Клавдією. Олег аж остовпів. «Ти слідкувала за мною, мамо?» – мовив роздратовано. Клавдія відвернулася і пішла геть.
У Насті над бровою засмикалася жилка. В очах виступили сльози: «То це – твоя мама? Якась вона… дивна. Колись бачила, як порпалася вона у смітті. І ти хочеш, щоб отакій я стала невісткою? Не сміши мене, Олеже», – сказала і, поклавши на лавочці квіти, пішла.
Хлопець стояв як очманілий. Хотів сказати, що це було давніше, коли їм сутужно жилося. Більше матір не носить до хати мотлох, але Настя пришвидшила ходу.
Олег не спав усю ніч. Плакав, як у дитинстві, коли його відлучили від матері та віддали у притулок.
Кілька разів він ще приходив у сквер о шостій вечора, але Насті там не було. Вона часто йому снилася, ніби він щедро насипав їй у жменю насіння соняшника.
Щоб чимшвидше забути дівчину, Олег влаштувався на роботу в обласний центр. Подалі від Насті. Минав місяць, другий, але його душевна рана ніяк не загоювалася.
Одного разу повертався з роботи потягом. Зійшовши на перон, купив квіти у якоїсь старенької. Для мами. Давно він їй не дарував квіти.
«Олежику!» – почув за спиною Настя! Він не повірив своїм очам. Хотів поспішити, як колись це зробила вона, але ноги наче скувало. «Що тобі треба?» – заледве витиснув. «Поговорити», – затинаючись від хвилювання, відповіла Настя. Вона розповіла, що колись теж жила у їх містечку, тут вона й народилася. А потім у їхньому домі була страшна пожежа, в якій дуже постраждала молода жінка, яка врятувала її. Згодом Настю забрали від матері-алкоголічки, яка в той зловісний день залишила її одну, і віддали прийомним батькам, які мешкали в сусідньому райцентрі. Коли виросла, волею долі захотіла навчатися тут, де народилася. А тією жінкою, яка винесла її з пожежі, була мати Олега.
Розлучившись з ним, вона дуже сумувала. Про все розповіла прийомній матері й таким чином дізналася правду. «Ти простиш мені, Олежику? Я хочу бути невісткою твоїй мамі!» – спитала Настя якось винувато.
Олег ще не вірить у своє щастя. Але воно, його голубооке щастя, не щезає, усміхається симпатичними ямочками і чекає відповіді. І він уже не хоче відпускати його. Ніжно пригортає до грудей: «Так, кохана. Ти будеш невісткою моїй мамі».
Марія МАЛІЦЬКА.
